На їхню думку, ведення дискусії з метою встановлення істини й терпляче ставлення до альтернативних точок зору сприяє прогресу та згоді в суспільстві. З культурної точки зору, свобода слова прагне до незалежного від суспільства розвитку власних переконань для кожної людини, самостійному формулюванню людиною стандартів і життєвих цілей. З іншого боку, народ, наділений владою самоврядування, повинен нею користуватися розумно й на благо суспільства.

Таким чином, люди повинні не просто мати свободу обговорювати всі суспільні питання, але й уміти використовувати свободу для здійснення зваженого вибору.

Однак, свобода слова й думки має свої межі. Уже в підсумовуючій просвітительську думку Декларації прав людини й громадянина 1789 р. «свобода» визначається, як право кожного «говорити й робити все, що не утискає рівних прав іншого» (ст. 4). У Міжнародному пакті про громадянські й політичні права (п. 3 ст. 19) вказується, що користування свободою думок накладає особливі обов'язки й особливу відповідальність. Із цим пов'язані й певні обмеження свободи думки й слова, які стосуються прав інших осіб, їхньої репутації, охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров'я й моральності населення. Однак, у більшості випадків ці законодавчі рамки ігноруються. Закон не здатний виховати потрібні моральні якості у суспільстві.

Традиційні суспільства мають суспільні інститути, здатні виховувати «відповідальних громадян» (наприклад «махаля» в Узбекистані). Цей процес виходить за рамки чистої освіти та просвіти, оскільки ставить особисті переконання в залежність від суспільної моралі та традицій. В Україні аналогічного інституту немає. Нечисленні спроби створити щось подібне (наприклад Конгрес Української Інтелігенції на чолі з І.Ф. Драчем) відрізнялися рівною мірою претензійністю й однобічністю. Можна також згадати громадську дискусію стосовно діяльності національної комісії з питань моралі, що перетворилася на побиття ще ненародженої дитини. Тому у нас досить складно прищепити суспільству елементи відповідальності.

Кого ми критикуємо, а кого не чіпаємо? - запитання, яке є актуальним для більшості журналістів. Протестів це вже не викликає. У кров журналістів в'їлася звичка прораховувати своїх-чужих, платоспроможних і «безнадійних», клієнтів і замовників, обходячи надто гострі кути. Все ускладнилось. Влада й опозиція невпинно міняються місцями, деякі політичні сили привчилися бути одночасно і владою, і опозицією. Зовні може видатися - нарешті настали благословенні часи розквіту журналістської аналітики, плюралізму думок, реальної, а не віртуальної «четвертої влади». Насправді ж сьогодні ЗМІ лише ретранслюють «правильні» думки політиків. Отже, на їхню думку, їм дозволено все. І критикувати їх не можна. Склалася ситуація, за якою чільні політики вважають себе істиною в останній інстанції; інтелектуальна еліта, знуджена злиднями, мовчить; ті чи інші представники ЗМІ працюють на реалізацію певного «проекту».

Повертаючись до «шоу-свобод», додамо, що ці передачі стали своєрідним простором, де можливо все, навіть найжахливіші речі. Як пише політолог Дмитро Видрін у статті, що з'явилася на шпальтах інтернет-видання «Українська правда», у прямому ефірі Юлія Тимошенко обвинуватила в корумпованості «Свободу» на «ІНТЕРі», а ведучий навіть не прореагував. Далі він пише: «Ми раптом побачили вивернуті назовні нутрощі нашої свободи слова. У нашій країні сам формат «Свободи» створювався як свобода слова для влади. Це в інших країнах є передачі, де висловлюються звичайні люди, а влада сидить і слухняно слухає, та ще й занотовує до казенних записників. Це в інших країнах свобода слова - у першу чергу свобода «низів» говорити з «верхами», та аж ніяк не навпаки. Наші ж «Свободи» - це коли годинами «провіщають» і по-родинному сваряться «верхи». Це коли обіцяє, повчає, лютує сама влада, а дресирована публіка крутить коліщата і, в кращому випадку, отримує хвилину на репліку».

Прекрасний аналіз «Свобод» подає у своїх публікаціях вітчизняний учений Ігор Лосєв. За його словами українці мають цілих три телевізійні «свободи слова», де можуть почути практично всіх відомих політиків і високопоставлених чиновників. Але чим більше вони їх слухають, тим менше розуміють, що ж насправді відбувається. «Добре, звичайно, що нам не бракує потужних інформаційних потоків, - пише він, - погано лише, що ми в них потопаємо, не в змозі зрозуміти, де правда, де брехня, де істина, де пропаганда, де провокація. У такому інформаційному «ставі» з численними заплавами і порогами потрібен «лоцман», що виконуватиме водночас функції «фільтру», який захищатиме глядача від особливо нахабної брехні і підтасувань. У такій ролі, напевно, мусить виступати ведучий політичного телешоу. Та зіграти свою роль він може, лишень будучи вольовою, незалежною, змістовною особистістю, сміливцем, спроможним обірвати «сильного світу цього», коли той зловживає довірою публіки. Чи є такі ведучі на українському телебаченні?» Питання пана Лосева - риторичне. Таких ведучих, на жаль, поки що немає. Шкода, але в телешоу Анни Безулик «Я так думаю», яке сьогодні транслюється на «5 каналі», ті ж самі «герої», що й в усіх «Свободах».

Функціональна криза вітчизняних мас-медіа. Нагадаю, що з погляду політичної науки ЗМІ повинні виконувати кілька обов'язкових функцій. Це, насамперед, просвіта - не тільки перелік фактів подій за день, але й аналітична подача інформації, подій, виявлення тенденцій, професійний коментар експерта. По-друге, порівняльна функція - пропозиція різних варіантів інтерпретацій подій, історичні аналогії. Особливо важлива ця функція на історичному перехресті, коли суспільство виявляється перед дилемою вибору того або іншого шляху розвитку (прийняття Конституції, вступ