На практиці більшість цих функцій ЗМІ в Україні не реалізовується. Просвіта як функція вироджується або в подачу сухого фактажу, або в пошук і піднесення «смажених фактів». «Експертні оцінки» давно стали прибутковим бізнесом для «шоуменів розмовного жанру» - заангажованих політологів і економістів. В Інтернеті гуляють «тарифні сітки» гонорарів так званих «політологів» (які іноді не те що не мають наукового звання, а і взагалі політологічної освіти). Порівняльний аналіз і історична ретроспектива більше схожі на ідеологічне «пророблення» радянського часу з незмінним пасажем «як все було погано в царській Росії в 1913 році». Тепер тільки заперечується будь-який позитивний досвід радянського часу. І ще одна надзвичайно важлива обставина, відзначена Ігорем Лосевим: у політичних ток-шоу абсолютно відсутні функції зворотного зв'язку. Немає відчуття, що тебе справді почули. Політики чують лише себе.

У той же час, критична функція неймовірно підсилилася й стала домінуючою, тепер в українських ЗМІ критикують все й усіх. Іде тотальне руйнування моральних авторитетів суспільства: від відомих письменників до політичних лідерів. Ми стали заручниками замкнутої схеми: критика в ім'я критики. Природно, що комунікаційна функція, при такому розгулі «свободи слова», перетворилася винятково в елемент маркетингу та прихованої реклами. Відбулося деформування функцій українських ЗМІ.

Недаремно фахівці з медіа забили на сполох, вказуючи на те, що «свободи слова немає: ЗМІ лягли не під гнітом «темників», а під гнітом «джинси». За словами виконавчого директора Інституту масової інформації Вікторії Сюмар, ми можемо дійти до того, що всі новини будуть проплачені, а тому - яка мова може йти про професійну журналістику?

На українському телебаченні немає ток-шоу, присвячених проблемам культури, немає програм, де б отримували можливість висловити свої думки про наболіле звичайні люди, до яких політики ставляться лише як до електорату. Сьогодні суспільство потребує не стихійних імпрез на кшталт «Народної трибуни», а якісних, рубрикованих шоу, де стриміла б саме думка народу, а не рекламувалися б чільні представники влади. Для цього потрібні зусилля з боку як глядачів, так і журналістів, створення нових незалежних ЗМІ, пошук ефективних шляхів донесення об'єктивної інформації, вирішення врешті-решт питання щодо створення розвиненої та впливової системи загальнонаціонального Суспільного телерадіомовлення. Для цього, зокрема, потрібно розглянути можливість заснування Суспільного телерадіомовлення на основі державної власності на умовах забезпечення його редакційної незалежності, скориставшись досвідом Польщі, де громадське телебачення було утворено на базі державного телебачення без приватизації його майна. Сподіватися ж на владу марно - її цілком влаштовує нинішня ситуація. «Свободи» на телеканалах «ІНТЕР», ІСТУ, «Україна», як цілком слушно вказує Ігор Лосєв, - «мають перспективу залишитись видовищем виключно для телекритиків, змушених дивитися їх через службові обов'язки». Краще, аби так і сталось!

«Свободи слова» як виклик для суверенітету. Термін «свобода слова» по відношенню до пострадянського простору вже давно став своєрідною ідеологічною зброєю глобальних гравців. Це як «символ віри» у середньовічних інквізиторів. На думку деяких західних політиків, держава, яка в неї не була б історія, менталітет у громадян, культурно-релігійна специфіка, повинна відповідати набору: демократичні вибори, свобода ЗМІ, права людини та ін. Це дуже гарний набір. Впевнений, що кожен з готовністю підписався під цим. Бентежить лише кілька принципово важливих моментів. По-перше, бажання декого на Заході диктувати кожній новій демократії власні критерії, всі пункти й параграфи названих «свобод», аж до дріб'язків. По-друге, упевненість наших партнерів у своєму праві контролювати й оцінювати виконання цих самих параграфів і пунктів. І, нарешті, по-третє, ясне розуміння того, що й приписання та контроль застосовуються досить вибірково й заангажовано.

Є й інший вимір цього питання. Надмірна інформаційна відкритість, зловживання окремими політиками своїм недоторканим депутатським статусом, призводить до розголошення інформації в пориві запалу (а іноді і навмисно) з телеекрану, яка носить ознаки державної таємниці і завдає непоправних збитків національній безпеці України. Як можна оцінити дії політика, який в словесній сутичці з опонентом озвучує інформацію про експортні операції, що призводить до витіснення нашої держави з ринку озброєнь? А дії ЗМІ, які підхоплюють даний факт і тиражують його без перевірки правдивості заяв політика?

У підсумку - сама цінність свободи, що продекларована на Майдані, перетворила на маніпулятивну технологію, де на карту поставлена державна безпека, політична стабільність та духовне здоров' я України.

Іноді ми забуваємо, що абсолютна свобода може обернутися на зло. Філософи минулого говорили, що свобода лише тоді буває щирою, коли вона гармонічно взаємодіє з відповідальністю. Без цього вона перетворюється в анархію й веде до хаосу. Мова йде не про цензуру, а про самообмеження, про необхідність підвищувати рівень політичної культури в суспільстві в цілому та громадянську відповідальність журналістів зокрема.

Як стверджують експерти-телевізійники, на підсвідомому рівні люди починають розуміти, що з екранів телевізорів йде маніпуляція. Про це свідчить зниження (фронтальне) масової аудиторії всіх без виключення політичних теле-шоу. Однак, глядач звик до даного продукту, він «давиться, але дивиться», бо іншого не має.

Представники медійного хору зауважують, що існують закони ринку: є попит на такі програми