Так, у червні 1991 року було прийнято Положення про комітет у справах молоді, в якому головним завданням визначалося створення соціально- економічних, організаційних, правових умов і гарантій для соціального становлення та розвитку молодих громадян, їхньої найповнішої самореалізації в інтересах всього суспільства. У 1991-2004 рр. відбувся процес, який спрямований на вдосконалення базового українського ювенального закону. Питання про необхідність доопрацювання Закону України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» постало невдовзі після прийняття в тому ж 1993 р. Увагу народних депутатів України першого скликання, тих самих, що проголосували за прийняття законопроекту в лютому 1993 р., привернула до себе увагу стаття 10 «Житлові умови молоді» [3, с. 49].

Березень 1993-1996 рр. можна охарактеризувати як період пошуку та налагодження системи реалізації регіональної державної молодіжної політики, період суттєвого підвищення якості та ефективності роботи.

Було зроблено ряд перетворень та доповнень щодо молодіжного законодавства. Так, парламентарі вирішили повернутися до питання про кредитування молодих сімей. Наслідком цих дій став Закон України «Про внесення змін до четвертої частини статті 10 Закону України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» від 4 лютого 1994 року.

У 1994 році по-новому було висвітлено право молоді на отримання пільг, передбачених Законом України «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві». Якщо в редакції закону від 1993 р. зазначалося, що їх можуть отримувати ті молоді люди, які працюють у сільському виробництві, в переробних галузях, у соціальній сфері в сільській місцевості, то в редакції закону від 1994 року з'явилися дві відмінності. По-перше, від молодих працівників цих та інших галузей відтоді вимагалося не тільки належати до певної категорії працівників села, але й постійно проживати в сільських населених пунктах. Подруге, з того часу пільги стали поширюватися і на постійно проживаючих в сільських населених пунктах молодих працівників підприємств обслуговуючої галузі агропромислового комплексу, що функціонують у сільській місцевості, а також на молодих представників органів місцевого самоврядування на селі.

З 1997-1999 рр. характерним є подальше зміцнення молодіжних структур в органах виконавчої влади та молодіжної інфраструктури взагалі. В цей період приймається Закон України «Про молодіжні та дитячі громадські організації» від 1 грудня 1998 р., який пізніше неодноразово доповнювали змінами через значні суперечності.

У структурі парламенту з 1 лютого 2000 р. діє комітет Верховної Ради України з питань молодіжної політики, спорту і туризму, який є головним органом формування правової бази державної молодіжної політики (ДМП). Координацію та адміністрування реалізації ДМП здійснює Міністерство у справах сім'ї, молоді та спорту - спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується кабінетом Міністрів України [11, с. 101].

У першій половині 2000-х рр. продовжувався процес удосконалення українського законодавства, який, у свою чергу, викликав низку змін у Законі України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» від 23 березня 2000 року [10, с. 436].

Верховна Рада України 21 червня 2001 року прийняла Закон України «Про соціальну роботу з сім'ями, дітьми та молоддю» [2].

7 березня 2002 року Верховна Рада України третього скликання прийняла Закон України «Про внесення змін до деяких законів України». У новій редакції абзацу восьмого статті 1 замість терміна «соціальні служби для молоді» з'явився новий термін «центри соціальних служб для молоді», що тлумачився як «спеціальні заклади, уповноважені державою брати участь у реалізації державної молодіжної політики шляхом проведення соціальної роботи з сім'ями, дітьми та молоддю» [3, с. 62].

Верховною Радою України четвертого скликання було затверджено Закон України «Про Загальнонаціональну програму підтримки молоді на 2004-2008 роки» від 18 листопада 2003 р.

Затверджено Постановою Кабінету міністрів України Положення «Про державну соціальну службу для сім'ї, дітей та молоді» від 27 серпня 2004 року [10, с. 450].

Сучасний етап розвитку суспільства визначає державну молодіжну політику як системну діяльність держави у відносинах з особистістю, молоддю, молодіжним рухом, що здійснюється в законодавчій, виконавчій, судовій сферах і ставить на меті створення соціально-економічних, політичних, організаційних, правових умов та гарантій для життєвого самовизначення, інтелектуального, морального, фізичного розвитку молоді, реалізації її творчого потенціалу як у власних інтересах, так і в інтересах України [6, с. 2].

І.М. Ільїнський зазначає, молодіжна політика - це, по-перше, система ідей, теоретичних положень про місце і роль молодого покоління у соціалістичному суспільстві; по-друге, це практична діяльність суб'єктів такої політики: держави, партій, громадських організацій та інших соціальних інститутів щодо реалізації цих ідей, положень і директив із метою формування і розвитку, реалізації її творчих потенцій в інтересах будівництва нового суспільства [3, с. 28]. Він виділяє два види молодіжної політики: державну та суспільну. Під державною молодіжною політикою він розуміє діяльність держави, яка направлена на рішення проблем молоді, залучення її в соціально-політичні процеси, які проходять у державі та суспільстві. Суб'єкт молодіжної політики в даному випадку - держава та спеціальні органи. Суспільна політика за І.М. Ільїнським - система ідей, поглядів із приводу молоді та її ролі в суспільному розвитку, а також практичних дій різних структур громадянського суспільства, які направлені на впровадження даних поглядів та ідей у життя, з метою досягнення суспільних перспектив, які є схвалені більшістю народу [5, с. 347].

В. Барабаш, О.