Положення 1890 р. обмежує компетенцію земств. Вони максимально підпорядковувалися бюрократичному апарату, послаблялися їх виборчі засади, значення і роль у громадському житті. Положення 1890 р. посилювало контроль за земствами з боку держави, скорочувало представництво в цих установах селян, відновлювало становість виборчих груп і завдяки зміні цензу ще більше посилило роль дворянства, - селяни втрачали права обирати гласних, які стали призначатися губернатором із числа обраних селянами кандидатів.

За новим «Положенням», в першу виборчу групу входили дворяни потомствені й особисті, у другу - інші виборці та юридичні особи, у третю - селяни. Губернські гласні, як і колись, обиралися на повітових земських зборах. У губернські збори обов'язково включалися всі повітові предводителі дворянства й голови повітових земських управ. Тому склад губернських гласних в 1897 р. по станах виглядав так: дворяни й чиновники - 89,5 %, різночинці - 8,7 %, селяни - 1,8 % [5, с. 14]. «Положення» зменшило загальне число гласних більш ніж на 30 %, були позбавлені виборчих прав: духівництво, церковний притч, селянські громади, селяни, що володіють у повіті приватною землею, особи, що мають купецькі свідчення, власники торговельних і промислових закладів, а також євреї. Сільські виборчі з' їзди були скасовані, гласні призначалися губернатором із числа кандидатів, обраних волосними сходами. Був знищений принцип виборності управ, усі члени управи і їх голови (значилися на державній службі (ст. 124) та обов'язково затверджувались, причому земські збори втрачали права оскаржити ці затвердження. Також головами управ не могли обиратися особи, що не мають права на державну службу (тобто дворяни або особи з вищою освітою), ця обставина особливо поширилася на окраїнах, де головами управ були, як правило, селяни або купці. Ст. 87 надала губернаторові право зупиняти виконання постанов зборів не тільки у випадках формальних порушень закону, але й тоді, коли він розумів, що дана постанова «не відповідає загальним державним потребам, або явно порушує інтереси місцевого населення» (принцип доцільності).

Губернатор затверджував на посаді членів управ і подавав на затвердження міністрові внутрішніх справ голів губернської земської управи й міських голів губернських й обласних міст. Губернатор, як і міністр внутрішніх справ, мав право не затверджувати представлених йому кандидатів. Крім того, згода губернатора була потрібною при прийнятті на службу в земські й міські органи тих осіб, які служили по найму. Хоча земські управи були підзвітні представницьким органам самоврядування - земським зборам і міським думам, але губернатор мав право робити ревізію управ і всіх підлеглих їм установ та вимагати пояснень від управ із приводу тих або інших виявлених порушень. Губернаторові надавалося право приймати скарги на дії управ. Створена система земського самоврядування на основі «Положення» 1890 р. була поставлена під жорсткий контроль з боку урядової адміністрації.

Земські установи повіту складалися з земських зборів та земської управи з установами, які створювалися при ній. Земські збори складалися із земських гласних, а також членів за посадою (голови управління державним майном, міського голови й ін.). Земські збори збиралися щорічно на одну сесію не пізніше жовтня. Головував на повітових земських зборах повітовий предводитель дворянства. Спосіб обрання повітової земської управи був той самий, що і земської губернської управи.

Спеціальним органом адміністративного нагляду за земськими органами самоврядування ставали губернські по земських і міських справах присутності. Головував у губернській по земських і міських справах присутності губернатор. До складу цього органу входили: предводитель губернського дворянства, віце-губернатор, керуючий казенною палатою, прокурор окружного суду, голова губернської земської управи, міський голова губернського міста, а також один член на вибір губернських земських зборів із числа гласних. Губернська по земських і міських справах присутність розглядала питання законності постанов і розпоряджень управ, відповідальності посадових осіб земського й міського самоврядування та інші справи, пов'язані з діяльністю органів самоврядування. Скасувати їх рішення мав право Міністр Внутрішніх справ або Правлячий Сенат за поданням міністра.

Розпочалося широкомасштабне укріплення позицій самодержавства в усіх сферах життя: зросла роль дворянства, розширилися його владні повноваження на місцях; зміцніли позиції такої феодальної підвалини, як селянська община; обмежувалася гласність, посилювалася цензура тощо. Як бачимо, простий перелік дій самодержавства з 70-х років дає уявлення про помітне гальмування суспільного розвитку та наступ реакції на права земського самоврядування. Консервативний державний курс Олександра ІІІ був направлений на централізацію державної влади й зміцнення принципу бюрократичного самодержавства, тому що російське самодержавство не могло терпіти жодної не підлеглої йому чи не від нього вихідної влади, ніякої «держави в державі» [6, с. 101; 19, с. 232].

Проте консерваторам не вдалося повністю відновити колишні порядки, змінити напрям еволюції країни до буржуазного суспільства. Однак вони суттєво уповільнили прогресивні суспільні зміни, розбалансували та деформували політичні, економічні, соціальні та міжетнічні відносини. Тому наприкінці XIX ст. в імперії визрівало масове невдоволення: селяни страждали від безземелля та грабіжницьких викупних платежів; робітники були обурені жахливими умовами праці та мізерною зарплатою; молода буржуазія, опанувавши економічні висоти, рвалася до політичної влади, яка б забезпечила їй справжні гарантії вільного підприємництва; інтелігенція бажала