У цей час у незалежній Україні розпочинається процес побудови справжнього місцевого самоврядування через визначення співвідношення повноважень державної влади і повноважень органів місцевого самоврядування. Але процес цей дуже складний, тому що трансформація інституціональної організації державної влади і місцевого самоврядування в пострадянській Україні відбувався до 1996 року в умовах високого рівня невизначеності, коли «темпи соціальної мобілізації й росту політичної активності населення високі», а «темпи політичної організації й інституціалізації - низькі» [19, с. 24-25].

У 1993-1994 роках в Україні прийнято низку законодавчих актів, що розширювали права регіонального та місцевого самоврядування. Зокрема, Постанова Кабінету Міністрів України «Про регіональну економічну кооперацію Дніпропетровської, Донецької, Запорізької і Луганської областей» від 21 червня 1993 р., Указ Президента «Про делегування Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій і Луганській обласним державним адміністраціям повноважень по управлінню майном, що знаходиться у загальнодержавній власності» від 26 листопада 1993 р., «Про додаткові заходи по делегуванню Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій і Луганській обласним державним адміністраціям повноважень по управлінню майном, що знаходиться у загальнодержавній власності» від 12 лютого 1994 р. [20]. Ці законодавчі акти і практичні дії регіональних «акторів» змінюють баланс сил на регіональному та субрегіональному рівнях, зростає потенціал політико-економічних регіональних груп, а згодом вони починають домінувати у процесі прийняття рішень, особливо тих, які стосуються освоєння ресурсів.

Все це призводить до Парламентської дискусії центристів і регіоналів про державний устрій України. Політичні сили центристської орієнтації відстоюють курс на продовження розвитку в Україні місцевого самоврядування й збереження за місцевими Радами статусу органів місцевого самоврядування. Пропонуються заходи щодо підвищення ефективності функціонування цього інституту за рахунок створення його власних структур, чіткого визначення правового статусу територіальних колективів, установ муніципальної власності й відділення місцевих бюджетів від бюджету державного. Подальший розвиток місцевого самоврядування в Україні розглядається як необхідна передумова здійснення економічних реформ, стабілізації соціально-економічної ситуації й побудови правової держави. Що стосується «вертикалі влади», то вона повинна бути забезпечена на основі установи чіткої структури органів державної виконавчої влади на чолі з Кабінетом Міністрів і Президентом.

Спроби об'єднати протилежні підходи до визначення статусу місцевих Рад сформували ще один, так званий компромісний варіант організації місцевої влади. Його суть у тому, що місцеві Ради - це органи державної влади й органи місцевого самоврядування одночасно. Робиться еклектична спроба об'єднання в місцевих Радах двох інститутів, що може розглядатися як відображення кризи перехідного періоду в структурі державної влади.

Проект Президента Л. Кучми запропонований на початку грудня 1994 р., був заснований на ідеології розвитку місцевого територіального самоврядування, взагалі виключав поняття «ради» [11, с. 2]. Він виходив з того, що органи місцевого самоврядування не є державними й не входять у структуру ні однієї з гілок державної влади. У структурі органів територіального самоврядування немає підпорядкування одного іншому. Замість колишнього накопичення державної «радянської» влади передбачалися обласні й районні державні адміністрації, що входять у структуру виконавчої влади, очолюваної президентом. Глави адміністрацій повинні були вибиратися населенням регіону.

3 лютого 1994 р. Верховна Рада ухвалює новий закон «Про формування місцевих органів влади і самоврядування», згідно з яким, посада Представника Президента скасовувалася, його повноваження передавалися головам відповідних рад (обласних та районних), які обиралися на прямих виборах та за посадою ставали головами виконкомів рад (якими ставали «вчорашні» місцеві державні адміністрації) [17]. Вибори голів рад, проведені у 1994 р., - це додатковий фактор легітимації створених інститутів.

Це завдання особливо актуалізуються, коли Верховна Рада у новому складі прийняла Закон України «Про державну владу та місцеве самоврядування в Україні», який став складовою Конституційного договору між Верховною Радою України і Президентом України, укладеного 8 червня 1995 р. Конституційний договір «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України» [6, с. 21-28], підписаний Президентом і Парламентом 8 червня 1995 р. стає тим інститутом, який закріплює новий баланс сил між центром і регіонами, між загальнодержавними та (суб) регіональними політичними акторами.

Згідно із Конституційним договором було відновлено систему організації державної влади; обласні та районні виконкоми знову перетворилися на державні адміністрації, які набули статусу органів державної виконавчої влади. Місцеве самоврядування на місцях зберігалося лише на рівні сіл, селищ і міст. У районах і областях, містах Києві та Севастополі були створені та почали діяти місцеві державні адміністрації як органи державної виконавчої влади. Ради цього рівня вважались представницькими органами без власного виконавчого апарату з делегуванням суттєвих обсягів повноважень відповідним державним адміністраціям.

До повноважень обласних та районних рад, як представницьких органів, входило: затвердження бюджету та здійснення контролю за його виконанням; схвалення програми соціально - економічного розвитку відповідних адміністративно- територіальних одиниць; заслуховування щорічних звітів голів місцевих державних адміністрацій з питань виконання програм соціально-економічного розвитку територій та бюджету [6, с. 133]. З 1995 р. голови обласних рад уже не були монопольними керівниками регіонів. Фактична влада в регіонах згідно з Конституційною угодою належала головам державних адміністрацій. Такі зміни відбулись за підтримки регіональних лідерів, які автоматично