Інституційні зміни по лінії «влада - місцеве самоврядування» та «центр - регіони» протягом 1985-1995 рр., які характеризуються частими змінами балансу сил у політичному середовищі на центральному та регіональному рівні призводять, на думку автора, до створення, між центром (в особі Президента) і регіонами, компромісної моделі державної влади і місцевого самоврядування. Створення цієї моделі державної влади і місцевого самоврядування відображає новий баланс сил між центром і регіонами, в умовах посилення позицій по лінії «державна влада - місцеве самоврядування».

Період інституційної невизначеності закінчується періодом інституційної стабілізації і створення цілісного державного механізму. 28 червня 1996 року приймається Конституція України, яка закріпила інституційну структуру, викладену у Конституційному договорі. Місцеве самоврядування було віднесено до основ конституційного ладу України. Найважливішим принципом місцевого самоврядування став принцип визнання та легалізації локальної демократії, закріплений у ст. 7 Конституції України. Також були закріплені принципи, що вказують на провідну роль територіальної громади у становленні й здійсненні місцевого самоврядування. Конституція була компромісом між (суб) регіональними політичними акторами та центром [2, с. 136-137], але вона запропонувала єдину систему правил гри для всіх регіональних та субрегіональних політичних акторів [18].

У Конституції була закріплена сучасна модель місцевого самоврядування як елемента демократичного конституційного ладу держави (до цього часу інститут місцевого самоврядування конституційно не визначався). На той час, закладені в проекті Конституції України, положення сприймалися як гарантія посилення регіональної влади та регіональної самостійності, хоча проблему розбіжностей у трактуваннях регіоналізму й ступеня його впливу на внутрішньополітичне життя України не вирішували. Закладений у Конституції принцип поділу влади сприяв розподілу державної влади між різними владними ланками і структурами, тобто створений механізм попередження її концентрації влади не дозволяв перетворити її в авторитарну й тоталітарну владу.

Також Основний Закон передбачав завершення формування інститутів державного управління й налагодження ефективного виконання своїх функцій цими інститутами на основі «об'єднання централізації й децентралізації в здійсненні державної влади» (ст. 132) [7]. Хоча дослідники дорікають Конституції у надмірній централізації функції державного управління і серед неефективних положень називають призначення голів місцевих державних адміністрацій лише за поданням Кабінету Міністрів (ч. 4 ст. 118), а також виконання Міністерствами функцій, які могли би здійснювати районні державні адміністрації або органи місцевого самоврядування [5, с. 8]. Одним з негативних наслідків системного характеру, на думку Р. Павленка, було підпорядкування виконавчої влади, зокрема Уряду та місцевих адміністрацій, Президенту України, який, однак, не ніс відповідальності за результати їх діяльності [8, с. 19].

Місцеве самоврядування отримало конституційний статус, і у відповідності до ст. 5 Конституції України було визнано, як одна з форм здійснення влади (поряд з державною владою) безпосередньо народом. Конституція України 1996 року визнала, що органи місцевого самоврядування не є складовою частиною державного механізму, вони складають окрему форму реалізації народовладдя. Відзначаючи суспільно-державний характер місцевого самоврядування, Конституція України виділяє його три головних ознаки: право територіальної громади на самостійне вирішення питань місцевого значення (ст. 140); можливість безпосередньої реалізації цього права через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії (ст. 69); наявність публічної влади у виді органів місцевого самоврядування [7]. Все це дає підстави розглядати місцеве самоврядування в політичній системі як самостійну форму публічної влади, за допомогою якої вона «адаптується до нових соціальних вимог» [1, с. 155].

Місцеве самоврядування стає політичною організацією, тому що виконання його розпоряджень постійно здійснюється на визначеній території за допомогою прийняття обов' язкових для всієї територіальної громади рішень. Крім того, інститут місцевого самоврядування дає можливість громадянам створювати різного роду добровільні громадські об'єднання, асоціації для вирішення загальних проблем, брати участь у різних громадських ініціативах на місцевому рівні.

В Україні почала будуватися демократична політична система, в якій держава не втручається в те коло питань, які громадяни можуть вирішувати самостійно, без звернення до державних інститутів. Відбувається процес перерозподілу джерел і ресурсів публічної влади від органів державної влади до органів місцевого самоврядування, які стають належними передумовами громадської стабільності й гармонії, тому що в демократичній політичній системі «контроль над ресурсами» здійснюється вже не тільки державою, але й органами місцевого самоврядування, які виступають найбільш активним суб'єктом місцевої політики, а він поєднує в собі форми безпосередньої і представницької демократії (місцеві ради, голови територіальних громад, органи самоорганізації населення).

Верховною Радою 21 травня 1997 р. був прийнятий Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» [12], який повинен був сприяти розвиткові ініціативи територіальних громад сіл, селищ, міст як основних суб'єктів місцевого самоврядування у вирішенні функцій, переданих їм державою.

Закон «Про місцеве самоврядування» наділив суб'єктів самоврядування статусом юридичних осіб та власними (самоврядними) повноваженнями, у межах яких вони діють самостійно і під свою відповідальність, але закон не закріплює правовий статус територіальної громади як первинного суб'єкта місцевого самоврядування і як основного носія безпосередньої демократії. Закон визнав місцеве самоврядування лише на рівні села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста, тобто на рівні територіальної громади. На рівнях району та області залишились ради [12]. Відсутність виконавчих органів рад призвело до того, що вони більшість своїх повноважень делегують відповідним державним адміністраціям, голови яких почали виконувати функції не тільки представників центральної влади, а