й повноваження відповідних рад. По суті вони стали керівниками виконавчих органів рад. Це призвело до виникнення складних конфліктів між міським та обласним керівництвом у багатьох регіонах України, зокрема у Львівській, Одеській, Вінницькій та інших областях [9].
Ключовою складовою прийнятої системи місцевого самоврядування вважається «територіальна громада - жителі, об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, які є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл з єдиним адміністративним центром» [12], але вона так і не стала повною мірою основним носієм функцій і повноважень місцевого самоврядування і не має реальної участі в управлінні місцевими справами.
15 липня 1997 року Україна ратифікує Європейську хартію місцевого самоврядування [4], якою засвідчує про те, що Україна визнає право громадян на участь у керівництві громадськими справами на місцевому рівні. Держава визнає, що органи місцевого самоврядування становлять одну з підвалин демократичного ладу, а захист і зміцнення місцевого самоврядування у країні стає її обов'язком і внеском у побудову нової Європи.
3 червня 1997 р. Верховна Рада приймає Закон України «Про місцеві державні адміністрації», який визначив функції і повноваження державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування. Однак, цей закон не був підписаний Президентом і тому два роки не був діючим. Тому ніякого розмежування повноважень та функцій не було, а це призвело до того, що ці органи досить часто вступали в конфлікти між собою через різне розуміння меж виконання своїх функцій та повноважень.
На думку фахівців, побудувати систему правового розмежування функцій та повноважень місцевих органів самоврядування та місцевих державних адміністрацій можливо за допомогою трьох способів: по-перше, конституційного, по-друге, законодавчого, по-третє, судового [3, с. 105-108]. Дійсно, це так. Певний порядок з розмежування функцій й повноважень між місцевими державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування був побудований, але досвід 1992-1999 рр. показує, що вони можуть створювати й нові проблеми в цій сфері.
Спроба вирішити ситуацію, що склалася, була здійснена Верховною Радою в 1999 році, коли приймається Закон України «Про місцеві державні адміністрації» [13]. З його допомогою влада намагається звести до мінімуму протиріччя між державними адміністраціями і Радами на обласному і районному рівнях. Однак, вплив голів місцевих державних адміністрацій на формування порядку денного та процес прийняття рішень у місцевих радах залишився. Держава не виконувала багатьох своїх функцій щодо розширення сфери самоврядування, успішно зберігши високий ступінь централізації. Нові тенденції на шляху демократизації політичної системи України з'явились після трансформації форми правління з президентсько-парламентської на парламентсько- президентську. Конституційною реформою 2004 р. були закладені умови демократизації держави і розбудови «менш централізованої і більш прозорої структури державної влади» [21, р. 23-24], але визначений Конституцією механізм стримувань і противаг не спрацював, а став фактором дестабілізації політичної системи.
Конституційна реформа стала ще одним компромісом еліт, прикладом кулуарного конституціоналізму. Реформа дала короткостроковий ефект самоорганізації політичної системи України, проте не змогла убезпечити її від подальших спроб реформування, тому що система місцевої влади залишилася практично незмінною. Місцеве самоврядування не отримало конституційно визначеної вимоги щодо обов' язкової адекватності матеріальних та фінансових ресурсів органів місцевого самоврядування для реалізації наданих їм функцій та повноважень.
На практиці нові конституційні положення додали конфліктності, а не рівноваги між державними адміністраціями і органами місцевого самоврядування, хоча спроби змінити систему місцевої влади були. В 2005 р. була задекларована спроба адміністративно-територіальної реформи, яка так і не була реалізована. Однією з причин, що реформа місцевого самоврядування не відбулася, було політичне протистояння останніх років тому, що для проведення реформи місцевого самоврядування необхідний політичний і суспільний консенсус, а він, на жаль, відсутній у країні.
Отже, всі розуміють необхідність реформи. Про це свідчить хоча б той факт, що на виборах 2006 року, і на дострокових парламентських виборах 2007 року, і в боротьбі за посаду Президента сьогодні практично всі партії й блоки у своїх передвиборчих програмах декларують прагнення розширити права територіальних громад і місцевих рад, але практичної реалізації цих пропозицій не відбувається.
Дискусії, які сьогодні точаться навколо місцевого самоврядування, свідчать, скоріше про недостатнє розуміння українськими політиками даної проблеми. Все це пов'язано: по-перше, будь-яка реформа місцевої влади розглядається політичними силами винятково як технологічна міра, інструмент у боротьбі за владу й вплив у країні. При цьому упускається з виду головна мета реформи - демократизація політичної системи, наближення її до європейських стандартів, розширення участі громадян в управлінні як державою, так і конкретними територіями; подруге, відсутнє розуміння того, що реформа місцевого самоврядування повинна носити комплексний характер і містити в собі не тільки передачу повноважень виконавчим органам, які повинні бути створені при всіх радах, від обласних і районних адміністрацій, яким залишаться лише наглядово-контролюючі функції. Так пропонує у проекті Конституції Президент України.
Автор вважає, що просте розширення повноважень органів місцевого самоврядування не приведе автоматично до посилення громадської активності, а буде посилювати тільки владні функції місцевого самоврядування. Нерозвиненість місцевого самоврядування як інституту громадянського суспільства приводить до того, що житель села, селища, міста, не відчуватиме себе людиною, яка має місцеву владу й перед якою ця влада відповідальна за свої дії.
Проведене дослідження підтверджує висновок автора, що в Україні слід перейти до практичної роботи у забезпечення місцевого самоврядування