Згідно із принципом поділу влади всі три її гілки мають бути незалежними одна від одної. Зосередження влади в одному органі державної влади чи в однієї особи може призвести до узурпації влади. Однак, по суті, можна говорити лише про відносну незалежність тільки судової влади, оскільки виконавча влада виконує політичну волю (закони), прийняту Парламентом [3]. Конституцією України також визначено, що державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову [4].

На сучасному етапі історія поділу влади тісно пов'язана з етапами становлення політичної системи України.

У новітній історії науковці виділяють декілька етапів зміни системи організації влади, а саме [5, с. 47]:

перебудову або руйнацію партійно-олігархічного керівництва;

законодавчого наближення до сучасних форм організації влади, декларованого проголошення суверенітету, запровадження принципів політичної демократії;

державотворення, розбудова державного механізму в умовах проголошення й утвердження незалежності України;

дезорганізація влади й управління, як наслідок політичного протистояння, політичної та економічної кризи у суспільстві.

В. Кампо пропонує таку систематизацію політичних систем в Україні [6]:

Модель національного відродження. З проголошенням Незалежності в Україні починає формуватися національна модель політичної системи. При цьому комуністична партія була заборонена, а її фракція у Верховній Раді України І скликання припинила своє існування. Тим не менш національно-демократичні партії та громадські організації, які фактично прийшли до влади, не змогли заповнити політичний вакуум, який утворився після заборони компартії, і політична влада поступово перейшла до державного апарату.

Традиційна національна модель. У другій половині 1990-х рр. відбулась консолідація державної бюрократії (номенклатури) та її політичних партій і громадських організацій на ґрунті ідей Незалежності України. В результаті в Україні сформувалась традиційна національна модель політичної системи, ідеологічною основою якої стала філософія українського народництва.

Також він зазначає, що при цій моделі політичної системи - в силу того, що різні частини номенклатури користуються певною самостійністю, - існують певні елементи політичної свободи, розподілу влади, верховенства права тощо. Але на початку ХХІ ст. дана модель фактично вичерпала себе і зараз гальмує розвиток економіки (особливо підприємництва), освіти, культури, інших галузей матеріального і духовного розвитку суспільства. Тому її реформування - це питання часу [7].

О.О. Даниляк пропонує розглядати такі етапи становлення політичної системи України [8]:

Першим її етапом можна вважати період з

до 1991 р., коли відбулося юридичне закріплення державності України та формування нових органів влади.

Другим етапом формування основ політичної системи України можна вважати період з грудня

до липня 1994 р., для якого характерним було значне загострення кризи влади. Навіть підписання конституційного договору не привело до політичної стабільності. Весь цей час відбувалося «перетягування» владних повноважень між Президентом, урядом та парламентом, хоча Президент і був главою державної виконавчої влади.

Третій етап становлення політичної системи - затвердження Конституції України. У результаті багатьох компромісів між Президентом і Парламентом відбувається утвердження принципово нової системи розподілу владних повноважень. З прийняттям Конституції України вважали вирішеною проблему співвідношення повноважень законодавчої, виконавчої та судової влад, яка завжди залишається актуальною для державного управління. Але виходячи із політичної ситуації, що склалася після прийняття Конституції, чітко простежується, що, користуючись саме законодавчою неврегульованістю та відсутністю політичної волі, проходять окремі процеси «самовстановлення» владних повноважень органами влади.

На законодавчому рівні закладено низку конфліктів між органами державної влади й органами місцевого самоврядування. До 80 % повноважень місцевого самоврядування дублюється повноваженнями місцевих державних адміністрацій. Місцеві державні адміністрації, з одного боку, формуються згори, а з іншого - виконують делеговані законом функції виконавчих органів відповідних рад [9].

В українській науці питання про моделі місцевого самоврядування розглядалось переважно крізь призму конституційної та національної моделі [10]. Але сьогодні важливо проаналізувати еволюцію місцевого самоврядування під кутом розвитку політичної системи, оскільки тільки через виявлення впливу останньої можна більш- менш точно спрогнозувати і розвиток інституту самоврядування [11].

О. Іщенко наголошує, що реформування органів влади має проводитись дуже виважено, бо в іншому випадку це може стимулювати процеси руйнації конституційної системи здійснення влади у державі, створити суттєві перепони для забезпечення додержання прав і свобод громадян незалежно від їх місця проживання. Тому неприпустимим є протиставлення державної влади та місцевого самоврядування. Джерелом державної влади і місцевого самоврядування є народ. Саме на задоволення потреб конкретної людини їх органи і мають працювати. І завдання полягає в тому, щоб забезпечити їх ефективну взаємодію і повну відповідальність за виконання наданих їм повноважень [12, с. 6].

Система конституційно-правових засад місцевого самоврядування, яка склалася в Україні на сьогодні, визначена Конституцією, Європейською Хартією Місцевого Самоврядування та Законом «Про місцеве самоврядування в Україні». Вона покликана забезпечити функціонування дієздатного, ефективного місцевого самоврядування. Одночасно стан місцевого та регіонального розвитку в Україні характеризується слабким матеріальним, фінансовим, кадровим та іншими ресурсним забезпеченням [13, с. 261].

Як зазначає В. Кампо [14], з прийняттям законів про місцеве самоврядування 1997 р. та про місцеві державні адміністрації 1999 р. проблеми законодавчого розмежування повноважень між органами місцевого самоврядування і місцевими державними адміністраціями у значній мірі вирішені.

Однак для органів місцевого самоврядування особливе значення