Спираючись на прогнози демографів про подальше зменшення народонаселення, українським державникам слід подумати про економічно й соціально привабливі умови імміграції й надання дозволу на постійне проживання (щось подібне грінкарті) особам з великим креативним потенціалом на кшталт тих нормативних актів та конкретних дій, які вже давно практикують найбільш розвинуті країни світу. В США, наприклад, з усіх нобелівських лауреатів останніх двох декад кожен четвертий - іммігрант. І не завжди причиною такого типу переїзду до Америки була більша матеріальна винагорода. У значній мірі вчені прагнуть до плідного цехового спілкування, ширшого наукового співтовариства більш високого рівня, коли у великій і краще організованій науковій школі виникає синергітичний ефект академічних досягнень і відкриттів. Подібно тому, як у багатьох командних видах спорту(футболі, баскетболі, хокеї тощо) гравець з видатними здібностями ніколи не стане справжньою зіркою у слабкому клубі, так і в науці час, коли переважали одиночки-винахідники, давно минув. Інтелектуал- креативщик може досягти «сяючих вершин науки», в основному, тільки завдяки відповідному рівню колег, що його оточують, фундаментальної наукової школи, яка створюється довгими роками й десятиліттями. За радянських часів у СРСР відбувався постійний доцентровий процес перетікання кращих представників наукової та культурно-мистецької еліти з усіх союзних республік до Москви. Звичайно, «зразкове комуністичне місто» вабило радянську периферійну інтелектуальну еліту найкомфортнішими в СРСР умовами життя. Але перспективи професійного зростання вченого чи митця також відігравали не останню роль у перетворення столиці на культурно-мізковий центр з великою щільністю відповідних науково-дослідницьких центрів, навчальних закладів, музеїв, театрів і т.п. Ленінград (нині - Санкт-Петербург) у цьому відношенні, в силу аналогічних з Москвою причин, посідав почесне друге місце. Після розпаду СРСР дуже популярним було з'ясування того, яка з новоутворених пострадянських держав отримала в спадок більшу частку ресурсів, маючи на увазі переважно матеріальні ресурси - капітал і землю ( а в складі ресурсу земля - різноманітні поклади в її надрах). Насправді, пострадянська Росія отримала левову частку при розподілі ресурсного потенціалу СРСР - найкреативніший золотий фонд радянської доби - більшість кращих представників інтелектуальної еліти колишньої союзної держави. Причому інтелектуальні здібності, як показують відповідні наукові дослідження, мають здатність до генетичного відтворення, на відміну від матеріальних ресурсів, які, навпаки, мають тенденцію до вичерпання, фізичного й морального старіння, що, до речі, і відбувається з успадкованими від СРСР виробничими потужностями.

Без перебільшення, великими є можливості держави посприяти розбудові креативного суспільства завдяки ефективній реалізації нею такої функції, як перерозподіл ресурсів. З одного боку, усвідомлюючи витрати переливу, держава, спираючись на численні заборонні та обмежувальні нормативні акти, а також на

особливе антистимулююче оподаткування, вилучає матеріальні та людські ресурси з галузей та виробництв, які «опускають» й навертають націю в напрямку раніше досягнутих стадій розвитку людської цивілізації. І це можуть бути не тільки виробництва, продукція яких напряму і явно шкодить здоров'ю чи моральному стану суспільства. На жаль, керованість мотивом прибутку за умов вільних ринкових відносин здатна призвести до пропозиції чималої кількості подібних неочікуваних продуктів, бо підприємницька креативність може бути й злоякісною. І ніхто, крім держави, не в змозі це виявити, поставити під дієвий контроль і створити умови для відтоку ресурсів з таких галузей і окремих фірм. Найбільшою складністю у цій справі може виявитися питання про коло подібних галузей і продуктів. Воно стосується не позитивної, а нормативної економічної науки, і має відношення до виконання державою водночас двох функцій - 1) забезпечення правової бази і суспільної атмосфери функціонування змішаної економіки на переважно ринкових засадах та 2) перерозподіл ресурсів. Визначення кола виробництв з негативними побічними ефектами може бути досить тривалим і суперечливим, але неухильний генеральний тренд висхідної цивілізаційної еволюції дає підстави для оптимістичного перспективного бачення даної проблеми.

Інша справа з перерозподілом ресурсів, за якого для зростання креативного потенціалу суспільства можуть бути дуже суттєві вигоди переливу. Якщо продукти, з виробництва яких треба виводити ресурси, однозначно визначити дуже важко, то екстерналії зі знаком «плюс» для примноження креативності нації можна побачити неозброєним оком і досить чітко порахувати усі вигідні наслідки такого переливу ресурсів.

Не втрачають, і навряд чи втратять, свою актуальність ті форми вигод переливу, які вже можна вважати класичними - в охорону здоров'я та освіту. В деяких країнах за допомогою механізмів збільшення або попиту, або пропозиції держава суттєво впливає на зростання споживання цих продуктів у структурі загальних витрат населення. Загальновідомо, що отримання в більшому обсязі субсидованих або повністю профінансованих з держбюджету, тобто перетворених на квазісуспільні, медичних та освітніх послуг певними особами, які віддадуть їм перевагу