Особливої ролі у виконанні державою функції перерозподілу ресурсів набуває її інноваційна політика. В останні десятиліття якість управління інноваційними процесами та їх стимулювання з боку держави перетворюється не тільки на чинник конкурентноспроможності країни в сучасній світовій економіці, але й на один із суттєвих факторів переходу до нової - креативної - парадигми розвитку людського суспільства.

Більшістю країн, які свій економічний розвиток пов'язують із досягненнями науки та активними інвестиційними процесами, розроблені документи, які визначають концептуальне й стратегічне бачення національної інноваційної системи (НІС). Такий документ уперше було розроблено в США. Аналогічні документи з'явилися також у Великій Британії, Франції, Німеччині та інших країнах ЄС, а також в Росії, Білорусі, Казахстані та деяких інших країнах. Ключова роль у формуванні НІС належить державі [8, С.8].

На жаль, протягом усіх років незалежності в Україні спостерігаються посилення спадного тренду в технічному і технологічному розвитку національної системи господарювання та відставання в цьому відношенні від провідних економік світу. З бюджету країни на науку асигнується в 10 разів менше коштів, чим на держапарат та правоохоронні органи [8, С.8]. Теза про те, що приватизація й ринкова лібералізація господарських відносин спрацюють в дусі laissez faire й автоматично модернізують економіку шляхом запуску інноваційної активності виявилася ідеалістично переоціненою. Більшість підприємств приватизованого сектору не була ні реконструйованою, ні модернізованою, тобто приреченою на поступову втрату конкурентноспроможності, що вочевидь ще раз підтвердилося під час нинішньої світової фінансово-економічної кризи. Кількість інноваційно активних підприємств в Україні зменшилася з 26% у 1994 р. до 13% у 2008 році [8, С.8]. Гальмування розвитку високотехнологічних галузей народного господарства супроводжується падінням рівня кваліфікації людських ресурсів - праці й підприємницьких здібностей, а також стимулів для нарощування креативної складової двох найголовніших факторів виробництва. Найбільш випукло ця деградація проявляється в погіршенні матеріально-технічної бази наукових та науково-технічних досліджень, переході до переважного впровадження запозичених технологій не самої вищої якості, відносному зростанні частки закордонних інвесторів з короткотерміновими цілями швидкого отримання надприбутків, перетворенні України у сировинний придаток провідних високотехнологічних економік світу. У зв'язку з цим виникає нагальна потреба розробок такої державної політики, яка б не тільки забезпечувала розширене відтворення об'єктної бази інноваційної діяльності. Технізація, звичайно, відіграє чималу роль в економічному зростанні країни. Але більш важливим, і водночас важчим, є суттєве переосмислення пріоритетів цієї політики. Провідні економісти країни наразі вбачають необхідність проходження «етапу споживацької стриманості й навіть жертовності як це свого часу зробили в США, Англії, Китаї, де сповідуються цінності зростання» [8, С.8], На наш погляд, цього недостатньо, якщо розглядати таку політику не як антикризову, а як перспективну і магістральну в плані сталого прогресивного розвитку і окремих країн, і світової цивілізації в цілому. Виконуючи наступну свою функцію - стабілізації економіки - держава має перейматися не тільки питаннями безробіття й інфляції, а й по-новому трактувати зміст цих цілей та засоби їх досягнення. Так, вирішуючи проблему безробіття, держава, безперечно, повинна зважати на те, що рівень виробництва безпосередньо залежить від сукупних витрат у даній економіці. Коли вітчизняні економісти пропонують споживацьку стриманість і жертовність, то, як свідчить із контексту їх заяв, мається на увазі структурний перерозподіл у загальному обсязі витрат на користь інвестиційних витрат, як приватних, так і частки урядових витрат усіх рівнів, спрямованих на піднесення інноваційної діяльності державного сектору, так і опосередкованому заохоченні аналогічної активності в приватному секторі економіки. Такий підхід, на наш погляд, є дещо застарілим, бо його реалізація допоможе у виході з чергової рецесії'/ депресії та подоланні відставання у техніко-технологічному розвитку від провідних економік світу, підвищенні конкурентноспроможності, покращенні торгового/платіжного балансу своєї країни. Але така політика не зарадить у пошуку відповідей на глобальні виклики й проблеми сьогодення, про які вже згадувалося раніше. Наразі більш актуальною постає задача зміни структури споживчих витрат, вкупі з витратами на імпорт, які за обсягом превалюють у більшості розвинених країн. Безумовно, споживчі витрати за обсягом (разом з інвестиціями та держвитратами) мають бути достатніми для повної зайнятості й повного обсягу національного виробництва, але бажано, щоб домогосподарства витрачали їх не на продукти марнославства, хизування чи потурання шкідливим для тіла та душі забаганкам, а для здорової креативної життєдіяльності. Повторюємо: така переорієнтація споживацької поведінки - надважка й досить довготривала справа. Але сучасний стан світової цивілізації, споконвічна проблема «потреби - ресурси», циклічна волатильність розвитку ринкової економіки не залишають людству вибору. Усвідомлюючи це, кожна держава має переосмислити й намагатися по-новому, більш раціонально й перспективно виконувати всі вищезазначені функції. При цьому кардинально зростає й переосмислюється роль і функції міжнародних та світових економічних, політичних та суспільних інституцій. До вже існуючих проблем та викликів (згаданих раніше) ці інституції мають додати ще одну, останню за порядком, але не останню за значенням - проблему неминучої зміни парадигми споживацької поведінки в кожному домогосподарстві кожної країни світу. Нова, більш адекватна сучасному стану світу та кращій перспективі його прогресивної еволюції стадія розвитку людства