У зв'язку з цим, буде справедливо відзначити, що нині проводиться підготовка і перепідготовка фахівців управлінського апарату в багатьох вищих навчальних закладах України. Випускники цих закладів досить успішно вирішують проблеми управління земельними ресурсами. Вони володіють глибокими знаннями із землеустрою, земельного кадастру, ГІС-технологій, земельного маркетингу, менеджменту [3, с. 154].

Водночас заслуговують на поглиблене наукове пізнання організаційні інструменти групи нормативно- правового забезпечення.

У цьому зв'язку відзначимо, що з початку земельної реформи, проголошеної 18 грудня 1990 року постановою Верховної ради УРСР «Про земельну реформу» в Україні прийнято понад сто законодавчих документів із питань управління використанням і охороною земель, кожний з яких доповнює один одного, представляючи тактику реалізації земельної реформи. Ці правові акти служать базою, на підставі якої формується цілісний масив законодавства, що справляє свій вплив на прийняття управлінських рішень в галузі землекористування [3, с. 123].

Стандартизація і нормування в галузі охорони земель та відтворення родючості ґрунтів ставить на меті забезпечення екологічної і санітарно- гігієнічної безпеки громадян шляхом прийняття відповідних нормативів і стандартів, які визначають вимоги до якості землі, допустимого антропогенного навантаження на ґрунти та окремі території, допустимого сільськогосподарського освоєння земель тощо. Згідно зі Земельним кодексом України, нормативи встановлюються за такими показниками: оптимальне співвідношення земельних угідь, якісний стан ґрунтів, гранично допустиме забруднення ґрунтів, показники деґрадації земель та ґрунтів.

У системі управління землекористуванням важлива роль належить принципам, які являють собою об'єктивні правила управлінської поведінки, що випливають з потреб суб'єкта управління і надходять до нього у вигляді наукового знання, за допомогою якого досягається поставлена мета. У цьому зв'язку основними принципами управління землекористуванням в умовах відносин ринкового типу є такі: економічного регулювання раціонального землекористування; цільового використання земель; пріоритету сільського господарства на землю; рівноправності всіх форм власності і господарювання на землі; ґарантії права власності на землю; реґіонального підходу; недоторканності права власності на землю; пріоритету екології над економікою; врахування людського фактора; ринкових відносин; державного протекціонізму і реґулювання господарської діяльності; агломерації (злиття) капіталів; поглибленого вивчення земельних ресурсів; комплексності і планомірності; системності; врахування історичного досвіду господарювання; етичності; інформаційного забезпечення та ін. [3, с. 66-67].

Головне призначення методів управління землекористуванням - це забезпечення гармонії індивідуальних та суспільних інтересів, що виникають у результаті господарського використання землі. При цьому виділяють три групи методів управління землекористуванням: адміністративні, економічні [3, с. 72-75] та соціально-психологічні.

Адміністративні методи, які засновані на владній природі державного управління, застосовує адміністрація організації чи установи. Кожний орган управління наділений певними повноваженнями, в результаті чого може впливати на підлеглі йому структури, визначати завдання, застосовувати ті чи інші заходи впливу.

При економічних методах управління виробництво гнучкіше і швидше реагує на зміни суспільних потреб. Суб'єкти управління, отримавши більше прав, мають можливість зосередитись на стратегічних питаннях прогнозування та планування розвитку економіки країни в цілому.

Соціально-психологічні методи управління, завданням яких є вміле управління настроєм підлеглих, задоволення потреб їхнього духовного життя відрізняються індивідуальною спрямованістю. Вони відіграють важливу роль у системі управління земельними ресурсами, оскільки базуються на знанні, грамотному і вмілому використанні психологічних якостей конкретного працівника, демонструючи відмінні результати без значного фінансування.

Згідно із статтею 98 Земельного кодексу України, право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельного ділянкою. Встановлення земельного сервітуту не позбавляє власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут прав володіння, користування та розпоряджання нею. Земельні сервітути можуть встановлюватися з метою: права проходу та проїзду на велосипеді; права проїзду на транспортному засобі по наявному шляху; права прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку, трубопроводів та ін. [3, с. 116].

Правосуддя в галузі земельних відносин згідно з Конституцією України (ст. 124) здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншим органам чи посадовим особам не допускається. Судові рішення ухвалюються судами іменем України та є обов'язковими до виконання на всій її території. [3, с. 108-109].

Умови гарантії права на землю передбачають забезпечення державою громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю шляхом: визнання права на землю; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших способів гарантії права на землю [3, с. 89].

Земельний кодекс України передбачає встановлення обмеження (обтяження) прав на земельну ділянку, суть якого полягає в забороні на продаж або інше відчуження певним особам протягом встановленого строку, забороні на передачу в оренду (суборенду), праві на переважну купівлю