У переважній більшості інвалідів, спостерігаються прояви соціально-психологічної дезадаптації, що зумовлені соціальним і психологічним чинниками [12; 20]. Труднощі, з якими вони стикаються, не обмежуються професійно-трудовою сферою. Ускладнені практично всі види їх життєдіяльності, а сукупність соціальних обмежень можна підвести до соціальної ізоляції інваліда. Велику роль у створенні благополучних соціальних умов для нормальної життєдіяльності інвалідів, людей з різним рівнем порушень фізичного або психічного розвитку відіграє рівень усвідомлення важливості цієї проблеми у суспільстві. Відомо, що значною мірою саме середовище визначає вплив дефекту або інвалідності на повсякденне життя людини. Людина неповноцінна, якщо вона позбавлена можливостей, зазвичай наявних в суспільстві і необхідних з погляду основних елементів життя, включаючи сімейне життя, освіту, зайнятість, житло, фінансову і особисту безпеку, участь в соціальних або політичних групах, релігійну діяльність, інтимні і статеві відносини, доступ до всіх видів суспільного обслуговування, свободу пересування і загальний спосіб повсякденного життя.

Відповідно до рішення прийнятого 16 листопада 2005 року відділом у справах інвалідів Одеської міської ради загальновизнаними ознаками доступності до об'єктів житлового і суспільного призначення інвалідів є [2]:

Тротуари шириною не менше 1,50м - 1,80м;

Відсутність сходинок на тротуарі;

Пандуси в місцях переходу через проїжджу частину;

Наявність певних місць для парковки автомобілів інвалідів ближче до входу в будинок;

Входи-виходи, двері;

Доступний заїзд в приміщення та поручні;

Відсутність порогів, широкі двері та коридори;

Доступність до всіх поверхів в приміщення (ліфти, ескалатори, пандуси ін.);

Наявність туалетів спеціально пристосованих для потреб інвалідів;

Доступні таксофони, банкомати для людей в колясках;

Позначення місцезнаходження (піктограми). Для вирішення проблеми доступності і

пересування інвалідів потрібно розробити програми, за допомогою яких інваліди отримали б можливість відчувати себе рівними в суспільстві з іншими співгромадянами.

Держава взяла на себе певні зобов'язання щодо матеріального забезпечення інвалідів, створення для них необхідних правових, соціально-побутових, психологічних умов життя, надання їм пільг, конституційно гарантувала рівні з усіма громадянами можливості для освіти, участі в економічній та інших сферах життя суспільства, оскільки станом на листопад місяць 2008 року в Україні проживає приблизно 2,7 млн. інвалідів, що складає майже 5,3 % від загальної кількості населення України. Лише в Миколаївській області станом на 1 листопада 2008 року проживає 60,4 тис. інвалідів, у тому числі 4,7 тис. дітей-інвалідів до 18 років. В місті Миколаєві проживає біля 17 тис. інвалідів загального захворювання, 1,6 тис - дітей-інвалідів до 18 років. Їх проблемами переймаються як державні структури регіонального рівня, так і місцеві громадські організації. Проте жодна з громадських організацій не взяла на себе відповідальність створити виробничо-лікувальний комплекс для інвалідів.

Соціальне забезпечення інвалідів є складовою частиною соціальної політики і широким комплексом суспільних відносин. У будь-якій промислово-розвиненій цивілізованій державі, де існують ринкові відносини, соціальне забезпечення займає важливе місце в системі гарантій здійснення прав і свобод цих громадян. Як особливий соціальний інститут держави, воно є показником соціальної упевненості, гарантією гідного розвитку кожного члена суспільства і збереження джерела коштів для існування при настанні соціальних ризиків.

Державна політика повинна бути орієнтована на розвиток лікувальних установ всіх форм власності, забезпечувати санітарно-епідемічне благополуччя, піклуватися про розвиток фізичної культури і спорту. У разі порушення законних прав і інтересів громадян в області охорони здоров'я відповідні державні, суспільні або інші органи, підприємства, установи і організації, їх посадовці і громадяни зобов'язані прийняти заходи щодо відновлення порушених прав, захисту законних інтересів і відшкодування заподіяної шкоди. Їх відновлення в основному відбувається на підставі звернення особи або підприємства, установи чи організації з позовною заявою до суду. Але виграти судову справу пов'язану з неналежним медичним обслуговуванням практично неможливо через кругову поруку медичних працівників.

Проголосивши шлях до вступу у Європейський Союз Україна взяла на себе зобов'язання щодо зайнятості працездатного населення. Проте зараз безробітних працездатних інвалідів по місту Миколаєву складає майже 20 відсотків від загальної кількості інвалідів. Цей фактор і є основною соціальною передумовою розвитку виробничо-лікувальних комплексів для інвалідів. Безробітними вважаються працездатні громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причин (наприклад, амністовані по інвалідності [14]) не мають заробітку через відсутність роботи, яка їм підходить, зареєстровані в державній службі зайнятості, справді шукають роботу та здатні приступити до неї.

Згідно із Законом України «Про зайнятість населення» [16] до зайнятого населення належать громадяни нашої країни та іноземці, які проживають на її території на законних підставах, а саме:

працюючі за наймом на умовах повного або неповного робочого дня (тижня) на підприємствах, установах, організаціях незалежно від форм власності, у міжнародних та іноземних організаціях в Україні та за кордоном;

громадяни, які самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підприємців, осіб, зайнятих індивідуальною трудовою діяльністю, творчою діяльністю, члени кооперативів, фермери та члени їхніх сімей, які беруть участь у виробництві;

вибрані, призначені або затверджені на оплачувану посаду в органах державної влади, управління чи в суспільних об'єднаннях;

громадяни, які служать у збройних силах, прикордонних, внутрішніх, залізничних військах, органах безпеки та внутрішніх справ;

особи, які проходять професійну підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації з відривом від виробництва; які навчаються у