чого має виправляти держава [10]. Вже на початку зародження капіталістичної економіки було зрозуміло, що розподіл благ і той їх набір, що забезпечується без участі держави, може не відповідати уявленням населення про бажаний суспільний стан. Навіть А.Сміт, який вважав, що конкуренції достатньо для трансформації приватного інтересу в суспільне благо, визначав кілька функцій, що мають виконуватися державою [9]. Тому і схоласти, і класики досліджували не лише умови, необхідні для оптимального розподілу, а також функції держави у сфері перерозподілу, який сприяв би підвищенню суспільного добробуту.
Проблема забезпечення оптимального розподілу, а також можливостей перерозподілу є ключовою в економіці добробуту маржиналістів. Дж.Кларк писав, що "економіка добробуту є пояснення шляхів, за допомогою яких економічна система обслуговує чи не обслуговує благополуччя людей" [11, с. 20]. Предмет економіки добробуту часто визначався як "вивчення того, наскільки економічна система досягає передвиз- начених для неї цілей, що полягають у максимі- зації людського добробуту, і оцінка заходів, спрямованих на досягнення цих цілей, через ті чи інші зміни в економіці" [16, с. 352].
Маржиналісти зазначали, що справедливий розподіл можливий лише в умовах досконалої конкуренції. Вона забезпечує ринкову рівновагу попиту і пропозиції, за умов якої обсяг виробництва є оптимальним. Рівновага є свідченням найкращого використання факторів виробництва і забезпечення відповідності доходів їх власників граничному вкладу кожного фактора в граничний суспільний продукт. Ефективне використання факторів виробництва забезпечує мак- симізацію обсягу національного доходу, а відповідність доходу власників виробництва граничному вкладу кожного фактора - природну справедливість їх розподілу [4, с. 62-63].
Для умов ринкової економіки це є значною ідеалізацією. Завжди виникає потреба в перерозподілі благ, що здатне покращити суспільний стан. У свою чергу, визначення кола економічних агентів та частини доходу, яка може бути перерозподілена для збільшення суспільного добробуту, потребує міжособистісних порівнянь корисностей.
В.Парето та А.Пігу є представниками протилежних позицій з питання можливості здійснення такого порівняння.
В роботах В. Парето, який став засновником нової економіки добробуту, заперечуються можливості міжособистісного порівняння індивідуальних корисностей. Парето не погоджувався з тим, що суспільний добробут є "сумою індивідуальних корисностей усіх індивідів (домо- господарств) суспільства" [2, с. 540]. Також він заперечував припущення про рівність функцій корисності доходу, у відповідності з яким від однакових величин доходу різні індивіди отримують однакову корисність, а перерозподіл доходів на величину суспільного добробуту не впливає.
Парето спростовував можливість кількісного вимірювання корисності і існування адитивної функції корисності [2, с. 540]. Натомість ним запропоновано три передумови оптимуму: 1)кожна людина є найкращим суддею свого добробуту; 2) суспільний добробут визначається в одиницях добробуту окремих людей; 3) добробут окремих людей непорівнюваний. Оптимальним при цьому вважається такий розподіл ресурсів, коли неможливо покращити чийсь добробут без втрат для добробуту іншого індивідуума [14].
Парето дійшов висновку, що наслідки перерозподілу виявити не можна, оскільки кожна особа по-своєму оцінює зміни індивідуального добробуту. Співставити ці зміни неможливо. Однозначно можна стверджувати лише те, що збільшення корисності одного індивіда при тому, що корисності інших людей залишаються без змін, означає збільшення суспільної корисності, тобто рівня суспільного добробуту в цілому.
Таким чином, Парето уникає міжособистіс- них порівнянь корисності. В противному разі при визначенні наслідків перерозподілу на користь одних осіб за рахунок інших необхідно було б визначити критерії порівняння міжособи- стісних корисностей для розрахунку отриманого внаслідок перерозподілу сукупного результату.
Парето не дає відповіді на питання, для якого індивіда буде більш корисною додаткова одиниця благ, що виникає внаслідок економічного зростання. За його логікою ознакою підвищення добробуту може бути збільшення доходу найбільш забезпеченої верстви населення при тому, що доходи найменш забезпеченої верстви залишаться на попередньому рівні. Тобто така динаміка чинників добробуту, як економічне зростання та збільшення майнової нерівності, означатиме у той же час і збільшення суспільного добробуту. Суперечливість цього висновку пізніше була доведена багатьма науковцями.
Всупереч припущенням теорії Парето, А. Пігу припускав можливість міжособистісного порівняння корисностей. Він також припускав, що гранична корисність є спадною функцією доходу. Тоді, якщо перерозподіл не зменшить національний дивіденд (так Пігу називає ту частину національного доходу, що вимірюється грошима), передача частини багатства від багатих бідним сприятиме збільшенню суспільного добробуту [17, с. 327]. Таким чином, виправдовується зменшення нерівності шляхом перерозподілу, тоді як зростання національного дивіденду, що супроводжується збільшенням нерівності, може означати зменшення суспільного добробуту. Крім того, вчений обґрунтовує наявність позитивного впливу зменшення нерівності на економічне зростання. Він вважає, що такі інструменти державного регулювання, як податки, субсидії, регулювання зарплатні можуть сприяти збільшенню національного дивіденду, а значить, і суспільного добробуту [6].
Припущення граничної корисності як спадної функції доходу не є безспірним. Навіть якщо із збільшенням доходу кожна додаткова грошова одиниця є все менш корисною, її корисність залишається більшою за нуль, а її втрата сприймається негативно. В противному разі добробут максимізувався би за умови рівного розподілу в суспільстві. У відповідності до практичних спостережень більшість людей прагне до прирощення доходу, оскільки кожна додаткова грошова одиниця відкриває доступ до нових та/або більш якісних благ, а не лише дозволяє розширити споживання вже звичних. Крім того, рівний розподіл може суперечити як задачі забезпечення ефективності економіки, так і уявленням більшої частини суспільства про справедливий розподіл. Втім ідея Пігу щодо позитивного ефекту зменшення нерівності на національний