без виділення їх в натурі. Це був би ідеальний варіант. Йшлося про те, що земельна частка (пай) може бути об'єктом купівлі- продажу, дарування, міни, успадкування, застави. Власник міг передати земельну частку в оренду з правом отримання орендної плати.
У випадках, коли той чи інший власник паю виявив бажання самостійно господарювати на землі, він мав право на підставі державного акта на право приватної власності отримати земельну ділянку в порядку черговості виходу з колективного господарства у суцільному масиві, не порушуючи структури загального землекористування. Хоча, як показує практика, навіть у цьому випадку державний акт на право приватної власності на земельну ділянку не є обов'язковою умовою, оскільки власник земельної частки міг продовжувати працювати на землі на підставі сертифіката.
Вінцем усіх недоліків у землекористуванні став Указ Президента України від 3 грудня 1999 р., про який вже згадувалось. Ним регламентовано суцільну парцелізацію земель колективної власності з наступною масовою видачею державних актів на право приватної власності на земельні ділянки. Причому кінцевим терміном виконання робіт було призначено 1 квітня 2000 року. Треба сказати, оскільки Указ не підлягав обговоренню, нині майже 100 відсотково земля "покілкозована" і видано громадянам державні акти приватної власності на земельні ділянки, на що невиправдано витрачено сотні мільйонів гривень, так потрібних для інших більш важливих справ.
З огляду чинного законодавства тільки наявність державного акта на право приватної власності на земельні ділянки дозволяє її власнику продавати або здійснювати інші цивільно- правові угоди.
Втім, головне завдання земельної реформи полягає не у видачі державних актів на право приватної власності на землю, щоб її згодом продавати. Для українського суспільства привабливою складовою ринку є оренда землі, що дає змогу реалізувати своє право на предмет господарювання на ній. Принциповим є розуміння того, що головне призначення землі не бути предметом купівлі-продажу, а вирощувати на ній сільськогосподарські культури для людей та корм для худоби. Доречність такого уявлення не викликає сумнівів, оскільки цей контекст не допускає зловживань у процесі обігу земельних ділянок.
Однією із проблем землекористування є інвентаризація земель населених пунктів та земель несільськогосподарського призначення. Для того, щоб будь-яка стратегічна програма була втілена в життя, без інвентаризації не обійтись. Натомість, ще досі відсутня повна інформація щодо кількості землекористувачів (землевласників) на території населених пунктів, розмірів їх землекористування, функціонального призначення того чи іншого об' єкта власності й інше.
Матеріали інвентаризації земель дозволяють виявити всіх платників податку та інших платежів за використання землі. Матеріали інвентаризації земель слугують надійною основою формування земельних чи земельно-майнових комплексів і створення на цій основі інвестиційного земельно-майнового фонду з метою активного залучення інвестиційних ресурсів.
Конструктивна взаємодія держави в особі Кабінету Міністрів України, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій та територіальних громад сіл, селищ, міст вимагає розмежування прав власності на землю територіальних громад і держави. Необхідно підкреслити, що у цьому випадку не зменшується роль держави як одного з головних суб'єктів прийняття управлінських рішень в галузі земельних відносин. Навпаки, держава та територіальні громади повинні створити дійовий механізм для вирішення суспільних потреб, діючи як органічні складові єдиної соціальної системи, спрямованої на розвиток ефективного землекористування.
З цією метою уже сьогодні потрібно, щоб Президент України доручив Держкомзему України розробити технологію і завершити проведення робіт з інвентаризації земель, грошової оцінки земель населених пунктів та земель несільсь- когосподарського призначення, розмежування земель права державної і комунальної власності. При цьому інвентаризація повинна виконуватися за кошти землевласників і землекористувачів, грошова оцінка земель за рахунок державних коштів бюджету, а розмежування земель - за рахунок місцевого бюджету.
Уряд і Верховна Рада України впродовж тривалого періоду розглядають як один з можливих шляхів зростання економіки продаж на зовнішній ринок рослинницької продукції, в першу чергу культур зернової групи, соняшника й ін. Свідченням цього є щорічний продаж за кордон 25-30% валового збору зерна, значну частину соняшника тощо. Проте намагання представити таку ситуацію найліпшим чином не має реальних підстав з багатьох причин.
Насамперед, щоб не ганятися за примарами, рахуючи чистий доход або прибуток від продажу зерна чи соняшника, потрібно окреслити критерії, за якими будуть оцінюватися витрати на виробництво рослинницької продукції.
На практиці чистий доход визначається як частина валового доходу, яка залишається після вилучення з нього затрат на оплату праці і нарахувань на неї.
Прибуток визначається як різниця між виручкою від реалізації продукції і повної її собівартості. Зверніть увагу, що до витрат на виробництво продукції рослинництва не включені витрати, пов'язані із відтворенням родючості ґрунту. Треба сказати, що пояснення цьому феномену криється у його маловивченості, який досі не вийшов на рівень загальнонаціональних інтересів.
Зосереджуючись на проблемі відтворення родючості ґрунту доходимо висновку про унікальність такої складової ґрунту, як гумус, який є стабілізатором і регулятором усіх ґрунтових процесів у ґрунті. У цьому контексті наявність гумусу в ґрунті є свідченням підтримання сталого розвитку землекористування.
Відповідно до природи та характеру гумусо- утворення, авторами розроблено методику [6], яка дозволяє при різних рівнях урожайності сільськогосподарських культур та способу використання супутньої продукції (солома, бадилля, гичка й ін.) визначати втрати гумусу, зумовлені вирощуванням біомаси.
Наприклад, при врожайності озимої пшениці 50 ц /га, за умови, що супутня продукція після спеціального