УДК 330.82/83: 330. 101. 541 ПАЛЕХОВА В.А.

Миколаївський державний гуманітарний університет ім. Петра Могили, м. Миколаїв

ТЕОРІЯ І ПОЛІТИКА ЕКОНОМІЧНОГО ЛІБЕРАЛІЗМУ: ЖИТТЄЗДАТНІСТЬ ТА ДОРЕЧНІСТЬ ВИКОРИСТАННЯ

У статті наводиться ретроспективний аналіз проблеми економічного лібералізму. Розглянута еволюція ліберального і кейнсіанського напрямку економічної теорії. Робиться висновок про шкідливість і деструктивність неоліберальної політики. Пропонується інтегрування існуючих підходів у межах соціальної ринкової економіки.

In the article the problem of economic liberalism is analyzed. The evolution of liberal and keynesian trends of economics is considered. The conclusion about harm and destruction of new liberal politics is made. The integration of existing approaches in the borders of social market economy is proposed.РИНКОВІ РЕФОРМИ, що мали місце в постсоціалістичних країнах, незважаючи на очевидні об'єктивні розбіжності, неодмінно включали центральну складову - лібералізацію економіки та пов'язану з нею переоцінку ролі держави. Досвід ринкових та демократичних перетворень в країнах Центральної та Східної Європи наприкінці ХХ ст., на думку багатьох економістів, переконливо свідчить на користь саме ліберальної моделі, що сприяла більш успішному рішенню проблеми системної трансформації. При цьому економісти неліберального спрямування часто автоматично зараховуються до представників "контрреформаторської тенденції" [8].

Відвертих лібералів в Україні небагато. Потрібно мати наукову та громадянську сміливість, щоб відкрито звинувачувати власний народ у традиційному консерватизмі та державному патерналізмі, а щодо влади, то віддавати перевагу тій, яка непомітна [7]. Але за деякими економістами все-таки закріпився образ ліберальних риночників - О.Пасхавер, В.Лисицький, В.Сіденко найчастіше виступають як найбільш послідовні ідеологи правих реформ, що вбачають в лібералізмі модель економічного розвитку України [12].

Визнання української економіки ринковою не знімає гостроти проблеми. Питання залишаються: економічне зростання, що відбувається в країні, його гальмування протягом окремих років - це завдяки або всупереч економічній лібералізації?

Згідно з авторитетним твердженням В.Гейця, в Україні взагалі "не існувало суворо наукової концепції реформ та чітко окресленої стратегії на майбутнє. Розробка такої стратегії, незважаючи навіть на те, що Україна визнається зараз країною з ринковою економікою, залишається актуальною задачею" [4]. В якій мірі ця стратегія має носити ліберальний характер? Для кращого розуміння проблеми потрібний певний ретроспективний аналіз.

Сучасна світова економічна теорія має, як відомо, дуалістичну структуру - поділяється на два основних напрямки: неоліберальний і неокейнсіанський. Правда, існує і третій, неоінституціональний, напрямок, але з погляду основного критерію виділення зазначених двох напрямків неоінституціоналізм фактично, за логікою речей, примикає до другого, неокейнсіанського, напрямку, утворює з ним змістовно єдиний напрямок, незважаючи на принципово різні їх ідейні витоки.

Сутність принципових відмінностей двох основних напрямків економічної теорії можна схематично звести до розходжень в дослідницьких парадигмах, тобто баченні, розумінні економічної системи, трактуванні умов, характеру і можливостей господарського життя суспільства.

Представники неоліберального напрямку вважають, що економічна система здатна до саморегулювання завдяки механізму конкуренції. Цей механізм, при всіх його деформаціях, здатний врешті-решт вивести економічну систему на оптимальний рівень - повного використання ресурсів і реалізації принципу економічної раціональності - максимум ефекту при мінімумі витрат. Механізм конкуренції уявляється як свого роду внутрішня пружина, що здатна розпрямитися після її деформації і вивести систему в оптимальний режим функціонування і розвитку.

Фактично ця основна ідея неоліберального напрямку не що інше, як ідея Адама Сміта про "невидиму руку" ринку. На початку XIX ст. ця ідея була актуальна, віддзеркалювала дійсний стан речей у тодішній Англії, а потім і в інших країнах після затвердження в них системи вільної конкуренції. Наявність тільки дрібного і середнього виробництва, відсутність підприємств-гігантів, що здатні диктувати свої ціни і тим самим придушити вільну конкуренцію, об'єктивно задавала умови, при яких механізм ринкової конкуренції здатний автоматично забезпечувати оптимальний розподіл ресурсів по галузях господарства і повне ефективне використання цих ресурсів. Це був золотий час ринкової економіки, її буйна життєдайна молодість.

Але вже на початку 70-х років XIX ст. у країнах Заходу встановлюється система масового виробництва, система корпорацій, що диктують свої монопольно високі ціни. Епоха вільної, досконалої конкуренції скінчилася, а тому вийшов з ладу і механізм невидимої руки", механізм автоматичного саморегулювання ринку. Цей механізм теоретично можна було замінити державним регулюванням, але ідеологічна прихильність, відданість ліберальним цінностям (особиста свобода, вільне підприємництво, пріоритет приватних інтересів над колективними, держава - лише "нічний вартовий" економіки і "найманий суб'єкт" цивілізованого

суспільства тощо) були ще настільки сильні, уявлялися настільки свято непорушними, що ідея "невидимої руки" залишалася центральною, фундаментальною для неокласичної школи економічної теорії, яка прийшла на зміну класичній школі та серйозно обновила її ідейно- теоретичний арсенал і аналітичний інструментарій: створила мікроекономічну теорію, теорію споживчої поведінки, що надзвичайно наочно показала повну неспроможність нераціональної поведінки, ввела функціональний аналіз економічних процесів тощо.

Однак ідея "невидимої руки" ринку і держави "нічного вартового" економіки залишалася фактично в тому ж вигляді, що й в Адама Сміта. Коли у представників неокласичної школи питали: "Яка може бути конкуренція в умовах панування монополій?", - вони обмежувалися деклараціями: не треба перебільшувати цінові зловживання корпорацій, від державного втручання в економіку більше шкоди, ніж від цих зловживань.

Така оцінка була, звісно, чисто умоглядною: адже ніхто не вимірював, що приносить більше шкоди - монополістична практика корпорацій чи державне втручання в економіку, оскільки такого втручання аж до 30-х