Безпідставна надія на регулюючу роль "невидимої руки" ринку призвела до того, що економіка залишалася взагалі без регулюючих механізмів. А це, в свою чергу, мало наслідком катастрофічну Велику Депресію, яка наочно продемонструвала повну неспроможність економічного лібералізму, що виявилася в нових умовах та призвела до катастрофічної диспропорції між виробництвом і споживанням, до величезного надвиробництва товарів при недоспоживанні, масовій злиденності багатомільйонних мас народу.

Прихильники економічного лібералізму в особі представників неокласичної школи відходять на задній план, надовго обмежують сферу своєї діяльності абстрактно-теоретичними дослідженнями, які навіть не претендують на яке-небудь співвіднесення до реальної економічної політики. На перший план виходить інший - кейнсіанський - напрямок економічної теорії, центральна ідея якого прямо протилежна фундаментальному принципу лібералів: економічна система позбавлена внутрішньої саморегулюючої сили, не здатна до автоматичного саморегулювання, до автоматичного саморозвитку в умовах повного й ефективного використання ресурсів. І ця нездатність пояснюється дефіцитом сукупного попиту, що органічно властивий ринковій системі. Тому ефективний розвиток економічної системи, раціональне використання ресурсів можливі лише за умови активного державного втручання в господарське життя, активного державного регулювання цього життя. Задача і зміст цього регулювання зводяться до стимулювання сукупного попиту, тобто споживчих, інвестиційних і державних витрат.

Дж.М.Кейнс формулює парадоксальне положення: щоб бути багатшим, суспільство повинне більше витрачати, більше споживати; економія коштів, що доцільна на рівні кожного окремого суб'єкта, руйнівна на рівні всього суспільства. "Чим більше ми доброчесні, чим більше маємо наміри керуватися почуттям ощадливості, чим упертіше дотримуємося ортодоксальних правил у сфері національних фінансів, а також у наших особистих фінансових операціях, тим більше повинні падати наші доходи... Впертість може призвести лише до покарання, а не до винагороди" [6]. Із середини 30-х рр. економічна політика країн Заходу будується на принципах кейнсіанства - має місце активне державне регулювання економічного життя. Завдяки цьому ринкова система була врятована від повного краху, реальність якого довела Велика Депресія.

Але до другої половини 70-х років XX ст. положення в економіці істотно змінюється. По- перше, закінчується почата в 1912 р. Г.Фордом епоха масового, конвеєрного виробництва, що порівняно легко піддається централізованому державному регулюванню. По-друге, у зв'язку з ліквідацією в промислово розвинутих західних країнах на цей час масової бідності й злиденності змінився характер масового попиту: він став "вибагливим", таким, що швидко змінюється; пересічний споживач уже не задовольняється продукцією масового виробництва, вимагає чогось унікального. Як наслідок - на зміну конвеєрному виробництву приходить дрібносерійне, на зміну конвеєру приходять комплексні бригади та дрібні приватні підприємства. І ті й інші працюють на задоволення попиту, що швидко змінюється, тобто керуються імпульсами стихійного ринку.

У цих умовах з другої половини 70-х рр. знову відродився як пануючий напрямок економічної теорії та політики економічний лібералізм, "набув другого дихання" [5]. Це і є пануючий і в даний час неоліберальний напрямок в економічній науці та практиці. Поряд зі всіма іншими цінностями економічного лібералізму відродилася і його центральна ідея "невидимої руки" ринку. Правда, тепер держава розуміється вже не як "нічний вартовий" економіки, а як "футбольний арбітр" на полі, що сам не грає, але стежить за дотриманням "правил гри", тобто вільної конкуренції господарчих суб'єктів. Крім того, держава регулює один-два макроекономічних параметри, все інше повинен зробити ринок. Розходження між різними школами неолібералізму зводяться значною мірою лише до вибору цих параметрів. Так, школа М.Фрідмена вважає, що держава повинна обмежитися регулюванням обсягу грошової маси, школа економіки пропозиції - зниженням податків на бізнес, зменшенням виплат за безробіттям тощо. Віра в регулюючу роль стихійного ринку, вірність ліберальним принципам і цінностям - центральна ланка і зміст сучасного економічного лібералізму.

Однак інструментарій економічної політики, що розроблений на основі принципів економічного лібералізму в його сучасному варіанті, в жодній країні фактично не виправдав себе. Виключенням з цієї закономірності були рейганоміка в США і тетчеризм в Англії, але й у цих двох випадках принципи неолібералізму значною мірою коригувалися, видозмінювалися, принципи однієї школи даного напрямку доповнювалися, замінювалися принципами інших шкіл. У даний час успішна економічна політика у всіх країнах, включаючи США, пов'язана фактично з відмовою, відходом від окремих фундаментальних принципів економічного лібералізму і заміною цих принципів положеннями кейнсіанства. Так, вихід з економічного занепаду реалізується у всіх країнах безпосередньо не шляхом послідовної і радикальної лібералізації економічного життя, як пропонує неолібералізм, а шляхом стимулювання сукупного попиту - головного кейнсіанського інструменту. Хоча в сучасній економічній літературі говорити про це вважається майже непристойним.

Прикладом такого відходу від лібералізму може служити економічна політика США останніх десятиріч. Зовсім не дивно, що адміністрація колишнього президента Б.Клінтона зробила вибір на користь "традиційних ліберально- кейн- сіанських принципів стабілізаційної політики", зберегла "колишню соціальну орієнтацію рузвельтіансько- кейнсіанського синтезу" [1]. Незважаючи на те, що звернення до кейнсіанських основ економічної політики було "анонімним", проведена податкова реформа цілком відповідала букві та духу кейнсіанського вчення. Так, у ході реформи був зменшений податковий тиск для американського середнього класу,