Адміністрація президента Дж.Буша-мол., виправдовуючи заяви про "неорейганізм", здійснює форсування сукупного попиту через збільшення воєнних витрат. Саме цим значною мірою фактично пояснюються акції США в Афганістані та Іраку. Примітно, що нинішній американський президент один час звертався до американців із закликом купувати більше товарів. "Потрібно знову "загнати" американців до крамниць, - закликав він невдовзі після відомих подій вересня 2001 р. - Ось на сьогодні головна задача влади" [10]. Бюджетна макрополітика наступних років "в неоліберальному, реально кейнсіані-зованому дусі, вже демонструє відчутний дрейф" у напрямку переосмислення та корекції початково заявленої неоконсервативно!' моделі. Таким чином, "неоконсервативне... доктринерство сьогодні далеко не таке безумовне, як раніше..., воно вже вбирає ідеї інших інтелектуальних течій" [2].

Кейнсіанська настанова на державне стимулювання сукупного попиту зовсім суперечить принципам економічного лібералізму і мовчазно, немов "контрабандою" вводиться в економічну політику, що декларує себе як цілком ліберальна. Ці "вкраплення" кейнсіанства в економічну практику лібералізму роблять його недостатньо цільним, непослідовним, зате забезпечують йому життєздатність, подібно до того, як трансплантація чужих органів у старечий організм продовжує його життєздатність.

Серед усіх шкіл сучасного економічного лібералізму особливо виділяється фрайбурзька школа в Німеччині (В.Ойкен, Л.Ерхард та ін.). Ця школа відрізняється не тільки своїми теоретичними перевагами, але і практичною результативністю. Розроблена даною школою теорія соціальної ринкової економіки практично реалізована спочатку в Німеччині, а потім і в інших країнах ЄС. Ця реалізація змінила характер європейського суспільства в порівнянні з періодом "дикого капіталізму". Нова якість цього суспільства може бути схематично зведена до того, що вперше в історії реалізація принципу економічної ефективності органічно поєднана з реалізацією принципу соціальної справедливості. Конструктивність, практична продуктивність теорії соціальної ринкової економіки забезпечена тим, що в її межах цінності й настанови лібералізму (свобода особистості тощо) доповнені принципом, що був запозичений у соціалістів і комуністів: кожна людина від народження повинна отримати від суспільства мінімум засобів існування, а все понад цей мінімум повинно бути людиною зароблено. Таким чином, і в даному випадку життєздатність економічного лібералізму забезпечується за рахунок запозичень з інших далеких і навіть ворожих йому доктрин.

З початку 90-х років минулого століття в економічній політиці країн з перехідною економікою застосовувалися переважно теоретичні принципи і рекомендації того варіанта неолібералізму, що представлений теорією сучасного монетаризму М.Фрідмена. Він, як відомо, рекомендує зменшення грошової маси до розмірів, при яких гроші, подібно золоту, стають рідким товаром - "повинна існувати певна оптимальна кількість грошей" [11]. Це покликане стимулювати гонку за ними і тим самим вивести економіку на траєкторію стійкого економічного зростання. Цей "стиск" грошової маси часто проводився зі старанністю неофітів, залучених до нової віри. Справа була доведена до бартеризації економіки. Однак українська та російська практика підтвердила досвід застосування рекомендацій М.Фрідмена у більшості країн: монетаристські методи економічної політики ведуть до банкрутства національно значущих підприємств обробної промисловості та форсованого розвитку видобувних галузей, тобто до формування такої структури національної економіки, що характерна для промислово відсталих країн. Такий однобокий розвиток характерний і для сучасної української економіки. Це однобокий розвиток видобувних галузей і занепад обробних і наукомістких та величезні масштаби бідності, масова убогість. Можна впевнено констатувати, що такий стан економіки - заслуга неоліберальної політики.

Останнім часом все більше країн ставлять задачу прориву за всіма напрямками - і в економіці, і в соціальній сфері. Фактично це означає курс на відхід від радикального лібералізму, що пов'язаний з ідеями М.Фрідмена та їхньою популяризацією послідовниками. Це означає курс на реалізацію теоретичних настанов теорії соціальної ринкової економіки з її органічною єдністю принципів економічної ефективності та соціальної справедливості.

Для реалізації цього курсу має бути передбачений новий зміст союзу політичної влади і великого бізнесу: останній не втручається в політику і виділяє відповідні кошти на забезпечення модернізації економіки і проведення соціальної політики, що спрямована на подолання бідності. Формування подібного курсу (щоправда, із суттєвим національним та політичним забарвленням) можна спостерігати в сучасній Росії.

Щодо українського уряду, то він у 2007 р. має наміри захищати великий бізнес - про це свідчать заходи, які обіцяє вжити Мінекономіки для покращання підприємницького середовища. За словами міністра економіки, пріоритетом для уряду буде прийняття законів, які дозволять підприємцям відчути себе вільніше, - це закони про акціонерні товариства, національний депозитарій, концесії та державно-приватне партнерство. Таким чином, "заходи стосуються покращання роботи виключно для великих компаній, майже не торкаючись інтересів малого та середнього підприємця" [3].

Примітно, що бажаний союз політики і бізнесу вже існував у "Новому курсі" Ф.Рузвельта в США й у Німеччині в 30-х роках минулого століття. Так, у Німеччині тодішній канцлер зібрав представників великого бізнесу і запропонував їм не втручатися в політику і допомогти країні. У відповідь на це великий бізнес виділив половину своїх доходів на таку допомогу. Як наслідок - життєвий рівень Німеччини був істотно підвищений. Німецькі робітники могли дозволити собі жити в окремих

ЛІТЕРАТУРА будинках та їздити на власних автомобілях (тоді, до речі, з'явилася марка "Фольксваген" - народний автомобіль).

Курс на підвищення