Провідний російський фахівець з даної проблематики О. Голіченко розглядає НІС як систему відмінних взаємопов'язаних інститутів, що виробляють, зберігають і передають знання, майстерність та створені людиною продукти, які використовуються при розробці нових знань і технологій [11]. Українські фахівці Л. Федулова та М. Пашута визначають, що НІС - це сукупність взаємозалежних організацій (структур), зайнятих виробництвом і комерційною реалізацією наукових знань і технологій, у межах національних границь - малі та великі компанії, університети, державні лабораторії, технопарки і інкубатори. Їхня взаємодія забезпечується комплексом інститутів правового, фінансового й соціального характеру, що мають міцне національне коріння, традиції, політичні та культурні особливості [3].

Огляд найбільш розповсюджених дефініцій дозволяє відокремити загальне: по-перше, НІС виступає субсистемою національної економіки; по-друге, вона складається з інститутів та відносин між ними; по-третє, основною її функцією є забезпечення створення, розповсюдження та використання нових знань і технологій.

Проте НІС різних країн істотно відрізняються одна від одної. Незважаючи на велику кількість визначення поняття "НІС", єдиного ще дотепер немає. Єдина методологія формування НІС також не розроблена. Крім того, перед НІС різних країн можуть ставитися різні цілі і, природно, на їх формування впливають своєрідні інституційні чинники, що відображають особливості розвитку саме цієї країни. Наприклад, Франція вбачає основне завдання НІС у створенні додаткових робочих місць, а Німеччина - у розвитку прогресивних технологій. При цьому, за оцінками європейських експертів, загальна ефективність обох НІС приблизно однакова.

Суттю інноваційної діяльності є максимізація одержання соціально-економічного ефекту за рахунок підвищення ефективності використання інтелектуального потенціалу. Формування ж державних інноваційних систем є початковою стадією побудови постіндустріального суспільства, основу економіки якого становить одержання й використання нових знань і забезпечення на цій основі стійкого економічного розвитку і підвищення якості життя населення. Тобто це:

створення нових робочих місць як у сфері науки, так і в сфері матеріального та нематеріального виробництва;

збільшення надходжень у бюджети різних рівнів за рахунок збільшення обсягів виробництва наукомісткої продукції та збільшення доходів населення;

підвищення освітнього рівня населення;

вирішення власних екологічних та соціальних проблем за рахунок використання новітніх технологій та ін.

Глибинна сутність механізмів НІС полягає, з одного боку, у синтезі різноманітних форм інноваційної кооперації, що виводить інноваційні процеси на якісно новий щабель, а з іншого боку

у консолідації інноваційних ресурсів нації шляхом залучення потенціалу практично всіх галузей економіки, суб'єктів, що хазяюють, соціальних структур. Із цього випливає, що НІС охоплює діяльність різнорідних економічних одиниць; НІС не може бути створена за замовленням, у т.ч. за директивною вказівкою владних структур; реальна інноваційна інтеграція неможлива без наявності таких передумов, як сталий, масовий характер обміну результатами інноваційної діяльності, усвідомлення різними економічними агентами своїх інноваційних інтересів тощо.

Системний характер поняття національної інноваційної системи означає, що інноваційний розвиток розглядається не у вигляді ланцюжка спрямованих в один бік причинно-наслідкових зв'язків від науково-дослідних і дослідно- конструкторських робіт до інновацій, а як процес взаємодії зворотних зв'язків між усім комплексом економічних, соціальних, політичних, організаційних чинників, що визначають створення та комерціалізацію нових знань та технологій [12].

Отже, перетворення досягнень української науки в інновації й економічне зростання залежать від добре функціонуючої інноваційної системи, під чим розуміється тісна взаємодія науки, промисловості і державної політики.

У кожному конкретному випадку стратегія розвитку НІС визначається проведеною державою макроекономічною політикою, нормативним правовим забезпеченням, формами прямого й непрямого державного регулювання, станом науково-технологічного і промислового потенціалу, внутрішніх товарних ринків, ринків праці, а також історичними й культурними традиціями. На розвиток інноваційної діяльності не впливають ані тип держави, ані політичні режими, однак вирішальним фактором виступає політична стабільність.

Розбудова НІС визначена одним із пріоритетних завдань державної політики України щодо запровадження інноваційної моделі розвитку економіки, передбаченої державними програмами соціально-економічного розвитку. Проте практично в цьому напрямі зроблено дуже мало. Інноваційна система розвивається нерівномірно. Приватний сектор не має тісних зв'язків з головними виконавцями державних НДДКР (академічними або галузевими науково-дослід-ними інститутами й університетами). Неефективним й незбалансованим залишається фінансування виконання НДДКР. Традиційні галузі промисловості, а також галузі, орієнтовані на природні ресурси, які можуть надати до 2/3 промислових інвестицій у дослідження й розробки, практично не мають стимулів для інвестування в інновації та створюють незначний попит на продукцію вітчизняних інноваційних фірм, які змушені сподіватися на зовнішні ринки.

Проте досвід останнього десятиліття показав, що не слід розраховувати на іноземне інвестування та фінансування промисловості, оскільки обсяги цих інвестицій не забезпечують істотних результатів у галузі розвитку інновацій.

Продукція вітчизняного виробництва в більшості випадків не може скласти конкуренцію на міжнародних ринках. За наявними оцінками, частка України на світовому ринку високотехнологічної продукції становить 0,3%.

Таким чином, формування національної інноваційної системи повинне здійснюватися виходячи, в першу чергу, з власних науково- технологічних, інтелектуальних та фінансових можливостей.

Формування української НІС стикається також із рядом інших проблем,