У рамках Європейського року боротьби з бідністю й соціальним відчуженням передбачено багато подій. Зокрема, на рівні ЄС це проведення загальноєвропейських конференцій, мистецькі ініціативи, спеціальні тренінги для медіа та осіб, відповідальних за ухвалення рішень. У кожній країні ЄС, а також в Норвегії та Ісландії, матимуть місце свої заходи національного та місцевого рівня. Це кампанії з підвищення обізнаності суспільства з проблемою бідності та соціального відторгнення, тренінги та семінари у школах, фільми, журнали та інші інформаційні матеріали. Все це спрямоване на те, щоб допомогти людям зрозуміти: бідність та соціальне відторгнення зачіпає не лише конкретних людей, а й усю громаду. А тим, хто особисто стикається з цими негараздами, збільшити обізнаність про їхні права [6, с. 21].

Проблема бідності населення, як соціально- економічний феномен має місце в тій чи іншій мірі в кожній країні. Але з позицій теоретичного дослідження важливо акцентувати увагу не просто на побутово-прозорій антигуманістичній сутності цього явища, а на аналізі причин та форм прояву масової бідності в нашій країні (до речі, що характерно і для більшості інших пострадянських країн), яка вже стала одним із найсуттєвіших гальм подальшого конструктивного руху до раціонального розв'язання даної проблеми. В цьому плані можна стверджувати, що такий комплексний підхід до визначення сутності категорії «бідність» та аналізу в перехідній економіці є достатньо актуальним. Більш того, хоч нашими науковцями проблема бідності визнається та оцінюється як одне з «найчорніших досягнень» на шляху до ринку, але часто її «соромливий» аналіз ведеться без чіткої ув'язки зі стратегією ринкових перетворень в Україні. Безсумнівно, що рівень бідності та масштаби злиденності вкрай негативно відбиваються на реалізації основних функцій держави щодо забезпечення соціальної справедливості та соціальної стабільності в суспільстві. Форми, методи та засоби ліквідації бідності одночасно є складовими механізму реалізації названих функцій. При цьому безперечно і те, що, з точки зору логіки економічного розвитку, рівні соціальної справедливості та стабільності - похідні від цього розвитку. Нині фактично стало аксіомою, що внутрішнім імпульсом динамізму національного ринку є розвиток сукупного попиту в країні. Але в українській ситуації виникає далеко не риторичне запитання: «Про який сукупний платоспроможний попит можна вести мову, де майже понад 4/5 громадян проживає за межею бідності?». В такому аспекті аналіз проблеми нашої масштабної бідності актуалізується і через пошук відповіді стосовно можливості формування взагалі в більш-менш прийнятній перспективі засад соціально-орієнтованої ринкової економіки в Україні. Для нинішнього покоління - це принципово важливе питання, тут важливо розібратися і знати, а чи не буде це черговий міраж, оскільки чітко аргументованої концепції (змісту, етапів та їхніх результатів) становлення соціально-орієнтованої ринкової економіки на терені нашої країни ще так і не розроблено. Майже понад 14 років «ходи» України до ринку (цивілізованого) за деякими параметрами свідчать, то ми йшли не до нього, а часто - від нього. В нашій країні проблема не обмежується наявністю тих, хто живе за межею бідності. Згідно з даними Держкомстату, опублікованими в жовтні 2007 року, 84,5 % громадян України вважали себе бідними. На думку директора Інституту демографії і соціальних досліджень Елли Лібанової, така суб'єктивна бідність є не безпечнішою, ніж об'єктивна, підтверджена офіційними даними. Лібанова вважає, що провина цілковито лежить на політичній та економічній еліті, яка «всіляко демонструє свій добробут, не розуміючи, що її поведінка провокує, тисне на мозок середньої людини. Що я маю на увазі? Україна посідає в Європі третє місце з кінця за ВВП на душу населення, але при цьому за кількістю продажів дорогих автомобілів ми в першій європейській п'ятірці» [7]. Найближчими роками, судячи з усього, проблема майнової нерівності загостриться: за умов наростання інфляції й зростання безробіття найбідніші верстви населення змушені будуть «проїдати» понад 70 % доходів.

Основою суспільства й гарантом стабільності традиційно вважається середній клас. Класичний, якщо можна так сказати, середній клас складається з досить заможних людей, свідомих громадян, яким не байдужа доля країни. За усталеними стандартами, до цього класу належать особи з високою професійно- освітньою підготовкою та інтелектуальним потенціалом, що забезпечує їм значний попит на ринку праці. Завдяки цій обставині середній клас є практично гарантом стабільності суспільства, його політичної системи.

Реалізація ідеї середнього класу в Україні є водночас і соціальним, і політичним, і гуманітарним замовленням суспільства. Адже саме цей клас демонструє високий рівень соціальної активності, котра полягає в готовності взяти участь в акціях протесту і довести свою позицію до лінії «політичної дії». З огляду на особливості української політичної системи, слід зауважити, що середній клас міг би стати не тільки гарантом стабільності в суспільстві, але й головним рушієм демократичних змін взагалі. Проте тут зустрічаємося з парадоксом. Згідно з вимогами ринкової економіки, середній клас має бути надійним партнером у соціально-економічних відносинах, а в громадянському суспільстві він виступає чинником прогресивних змін і якісних перетворень. Та в нашому політичному житті представники середнього класу в деякій мірі ховаються в такій собі ніші іепа incognita: на видноті тільки олігархи (клас багатіїв) і трудівники різних сфер (клас злидарів).

Середній клас не можна «зліпити» як грудку зі снігу. Він виросте