поширеністю релігії конкретного етносу в певному етнічному ареалі;

поширеністю релігії конкретного етносу в даній державі;

віротерпимістю конкретного етносу.

Рівень політичної активності етнічної меншини в ареалі характеризується наявністю:

етнічних партій;

громадських організацій;

«неінституційних» форм політичної активності;

актів насильства та терору;

нелегітимних озброєних формувань;

воєнними діями (або громадянською війною) [1].

Вся ця низка умов так чи інакше впливає на можливість чи неможливість розпалення ворожнечі між представниками різних етносів. Ця проблема постає перед органами влади в чистому або завуальованому виді, але так чи інакше потрібно керувати цим процесом з метою його вирішення.

Керування міжетнічним конфліктом передбачає:

аналіз ситуації у регіоні:

аналіз етноситуації в регіоні;

аналіз економічної ситуації в регіоні;

аналіз соціально-політичної ситуації в регіоні;

аналіз геополітичної ситуації в регіоні;

аналіз релігійної ситуації в регіоні.

прогнозування можливості виникнення етноконфліктів:

розробка і використання описових моделей етноконфлікту в регіоні;

розробка і використання пояснювальних моделей етноконфлікту в регіоні.

попередження конфлікту (вжиття профілактичних заходів):

створення об'єктивних умов, що запобігають виникненню і деструктивному розвитку передконфліктних ситуацій;

усунення причин конфлікту;

блокування особистісних причин виникнення конфлікту.

послаблення чинників ризику етноконфлікту:

аналіз чинників ризику;

послаблення сили впливу чинників ризику.

врегулювання конфлікту: визначення основної проблеми (допомагає кожній стороні правильно оцінити свою поведінку і зрозуміти іншого), визначення причини конфлікту, пошук можливих способів вирішення конфлікту, пошук способів і рішень виходу з конфлікту, реалізація, оцінка досягнутого [2].

Для керування конфліктною ситуацією необхідно, передусім, правильно її оцінити. Треба пам' ятати, що у разі конфлікту перед спостеріга- чем безпосередньо постає мотив, але не його причина. При цьому ініціативна група учасників конфлікту може, спеціально маскуючи або не повністю усвідомлюючи його причини, видавати мотив за причину.

Вивчення спрямованості конкретних дій у конфлікті допоможе точніше встановити суб'єктивні мотиви його учасників. Найоптимальніше таке керування конфліктом, за якого усуваються об'єктивні причини, що створили конфліктну ситуацію, а також знімається викликана ним психічна напруженість і відновлюються колишні взаємостосунки.

Керування етноконфліктом ефективніше, якщо воно здійснюється на ранніх етапах. Чим раніше виявлена конфліктна ситуація, тим менше зусиль необхідно докласти для того, щоб вирішити її конструктивно.

Усе вище викладене можна вважати найза- гальнішими теоретичними положеннями у сфері міжетнічної конфліктології. Кожний конфлікт має власні причини виникнення і специфічну траєкторію розвитку. Описати і запропонувати точні рецепти щодо вирішення кожного з них неможливо. Зазначені послідовні дії призначені для розв'язання конфлікту, як свідчить практика, не завжди можуть призвести до очікуваного результату.

Тому, найважливішого значення набувають передусім такі заходи:

розробка державної програми у сфері етнонаціональних відносин;

розробка на рівні органів державної влади засобів раннього попередження міжнаціональних конфліктів;

вирівнювання соціально-економічного розвитку регіонів;

раціональне використання різноманіття господарських можливостей областей і автономії, їхніх природних ресурсів, накопиченого науково-технічного і кадрового потенціалу, переваг територіального розподілу праці й виробничої кооперації за загальної спрямованості на комплексний соціально-економічний розвиток країни і окремих її регіонів;

здійснення спеціальних програм зайнятості в праценадлишкових регіонах, вжиття заходів щодо підйому депресивних районів;

цілеспрямована пропаганда міжетнічної толерантності у ЗМІ за посиленої участі держави;

створення громадських організацій, покликаних поєднувати зусилля різних етносів для вирішення суспільних проблем (економічних, соціальних, екологічних тощо);

активізація участі судової гілки влади у підтримці законності в регіоні;

сприяння розвитку регіональної економічної взаємодії як чинника гармонізації міжнаціональних інтересів, забезпечення комплексного розв'язання соціально-економічних і національно-культурних проблем;

збереження історичної спадщини народів України, створення у суспільстві атмосфери поваги до їхніх культурних цінностей, подальший розвиток національної самобутності й традицій народів України;

розширення повноважень органів державної влади на місцях, підвищення їхньої відповідальності за стан справ не тільки у своєму регіоні, а й у країні загалом;

здійснення заходів політичного, економічного і правового характеру щодо забезпечення державної підтримки та стимулювання економічної активності регіонів;

військова присутність у регіонах можливих етнічних конфліктів;

своєчасне і мирне вирішення протиріч і конфліктів у спосіб розробки й реалізації погоджувальних процедур [5].

Найважливішим інструментом реалізації державної національної політики має стати програмно-цільовий підхід, який забезпечує об' єднання зусиль центральних органів державної влади, органів державної влади на місцях і національних громад у досягненні загальної мети поліпшення якості життя, задоволення національно-культурних потреб усіх народів України.

Складність дослідження етнічних конфліктів великою мірою пояснюється поєднанням раціональних та ірраціональних чинників, що переплітаються і взаємопроникають у ході міжнаціональних зіткнень. Саме тому ефективне управління цими процесами має базуватися на всебічному знанні причин етнічного конфлікту, особливостей його розвитку та механізмів врегулювання. Сучасні етнічні конфлікти породжені фундаментальною суперечністю між ідеєю, відповідно до якої кожна суверенна держава має бути дер- жавою-нацією, чиї громадяни мають спільну мову і культуру, і реальністю, яка полягає в тому, що всі країни більшою мірою багатоетнічні. Концепція єдності нації і держави виникла в період індустріалізації Європи, і відтоді національна держава стала домінуючою одиницею політичного поділу. Але не всі національні групи змогли добитися власної державності. У результаті, всередині держав відбулося ранжирування на державотворчі нації та національні меншини. Розгляд у взаємозв'язку проблеми захисту прав національних меншин і врегулювання етнічних конфліктів виявляє глибинні причини міжнаціональних зіткнень. Багато проблем у представників національних меншин виникає через те, що вони відчувають нерівність у питаннях зайнятості, прибутків, доступності соціальних послуг.

Правове регулювання становища національних меншин в Україні має дві особливості: 1) законодавство України не встановлює жодних критеріїв для визначення національних меншин, за винятком виявлення почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою; 2) титульна українська нація, яка за результатами перепису становить майже 78 %, у декількох регіонах України за мовною ознакою фактично є меншістю, а