Можна погодитися з Н. Бровинською, що згідно з принципом субсидіарності "втручання держави припустиме лише в тому випадку, коли без її допомоги неможливо досягти поставлених цілей" [1, с. 726].

Цей принцип має велике значення в рамках Ради Європи. Його було введено Маастрихтським договором про створення Європейського Союзу в 1992 році (набрав сили 1 листопада 1993 року) (ст. 5) [12, с. 48].

Принцип субсидіарності згідно зі ст. 5 передбачає, що управління здійснюється на, можливо, дещо нижчому рівні, коли це доцільно. При цьому європейський рівень виступає як додатковий стосовно національного (наприклад, фінансування на рівні Європейського Союзу звичайно доповнює, а не заміняє собою ресурси окремих країн).

Таким чином, принцип субсидіарності можна розуміти як політичний принцип керівництва справами Співтовариства і законодавчого обмеження його компетенції. У докладі Координаціон - комітету щодо місцевих і регіональних органів влади зазначається: "Основна ідея, що стоїть за принципом, полягає в тім, що політична влада повинна втручатися тільки в тих межах, за яких суспільство і складові його групи, починаючи від індивідуумів до родини, місцевих громад та інших трохи більших груп, не в змозі задовольнити різні потреби" [13, с. 10].

Такий принцип знайшов своє відбиття в Європейській Хартії про місцеве самоврядування у ст. 3, де записано: "Місцеве самоврядування означає право і спроможність місцевої влади в межах закону здійснювати регулювання та управління суттєвою часткою державних справ, які належать до їхньої компетентності, під свою відповідальність та в інтересах місцевого населення" [9]. Тому що місцеве самоврядування - це гарантоване державою право самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України [11].

У зв' язку з тим, що місцеве самоврядування - це рівень політичної участі і вирішення питань, які стосуються безпосередньо громадянина застосування цього принципу передбачає, що рішення приймаються саме на місцях. Але якщо якесь питання на місцях не можна вирішити, то воно має передаватися на вищий рівень влади. При цьому відповідальність органів місцевого самоврядування повинна визначатися з урахуванням їх можливостей.

Особливе значення для принципу субсидіарності має ст. 4 Європейської Хартії про місцеве самоврядування, яка в п. 4 визначає, що "повноваження, якими наділяються органи місцевої влади, як правило, мають бути повними і виключними. Вони не можуть скасовуватися чи обмежуватися іншим, центральним або регіональним органом, якщо це не передбачено законом" [9]. Також при делегуванні повноважень центральними чи регіональними органами (ст. 4 п. 5 Хартії) "місцева влада, у міру можливості, має право пристосовувати свою діяльність до місцевих умов" [9]. Крім того, при плануванні й прийнятті будь-яких рішень, що безпосередньо стосуються органів місцевого самоврядування, центральним органам влади необхідно консультуватися з місцевими органами, наскільки це можливо, роблячи це завчасно й у відповідній формі.

Згідно з цим принципом місцевим органам надається самостійність у схваленні положень, статутів, постанов та актів місцевого права, обов' язкових для виконання всіма, кого вони стосуються.

Також принцип субсидіарності дає право громаді користуватися самостійністю й у вирішенні кадрових питань. Це означає, що не держава направляє персонал на роботу в органи місцевого самоврядування, а громада сама вирішує про те, хто буде виконувати адміністративні функції [14, с. 313]. Стосовно питань управління згідно з принципом субсидіарності - органи місцевого самоврядування самі мають ухвалювати й виконувати різні рішення.

Ще більшого значення цей принцип набуває при вирішенні місцевим самоврядуванням фінансових питань. Мова йде про право вводити і стягувати податки та збори для здійснення необхідних повноважень, у питаннях планування і в складанні перспективних планів забудови та проведенні підготовчих робіт для містобудування. Центральна влада, крім того, не втручається в складання плану використання площ на всій території громади [14, с. 313].

Можна зробити висновок, що проблема розподілу повноважень між місцевими й державними органами влади, наближення, наскільки це можливо, процесу схвалення рішень до громадянина (на це саме звертає увагу В. Токовенко [7]), взаємодія і співробітництво між різними рівнями влади, участь місцевої влади у визначенні власних повноважень, рішення яких припускає реалізація принципу субсидіарності, визначають важливий напрямок розвитку муніципального законодавства в Україні.

Третій принцип - це принцип демократизму. Згідно з цим принципом місцеве населення має брати широку участь в ухваленні рішень місцевого значення. Конституційне правоположення про те, що "...носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ" і "народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та місцевого самоврядування" [8], стало нормативною й методологічною базою для конституювання і правової ідентифікації публічної влади та її інституціолізації на публічну державну і публічну самоврядну (муніципальну) влади.

Це положення визначає місце і роль самоврядування, а також відокремлює його від державної влади і закріплює його в системі публічної влади України [3, с. 177]. Дія принципу демократизму передбачає те, що розробки програм місцевого (муніципального) розвитку повинні базуватись на залученні громадськості до поточних справ органів місцевого самоврядування [15, с. 12].

Таким чином, принцип демократизму в місцевому самоврядуванні, зміцнюючи основи народовладдя, допомагає стабілізувати політичну систему і забезпечує єдність країни.

Четвертий принцип - це