на соціальний захист на користь накопичення капіталу. Вони впевнені, що у відновленні принципів вільного ринку були б зацікавлені як багаті, так і бідні, оскільки швидкі темпи росту економіки, характерні для ринкових відносин, сприяли б зростанню загального добробуту [5]. В такому випадку державі необхідні б були лише незначні засоби для забезпечення тих категорій людей, які дійсно не в змозі працювати [6].
Отже, за неоконсервативним світоглядом, лише ринкова економіка, позбавлена надмірного державного втручання у вигляді розгалуженої системи соціального захисту, надає всім громадянам рівні можливості. Прихильники "режимів соціального захисту", за неоконсерваторами, недооцінили роль ринку як регулятора в забезпеченні добробуту громадян. Такі проблеми людства, як жебрацтво, безробіття, є невід'ємними складовими існування суспільства і запобігти їм неможливо в принципі, закони ринкової економіки незмінні, а створення "режимів соціального захисту", тобто західноєвропейських соціальних держав із розвиненими системами соціального захисту вступає у протиріччя із природним порядком. До того ж неоконсерватори критикують опонентів за те, що ті роблять акцент на правах, а не обов'язках: інакше кажучи, "що
моя країна може зробити для мене", а не "що я можу зробити для країни" [7].
Віра прихильників сильної соціальної державності з відповідною системою соціального захисту в те, що її механізми можуть змінювати суспільне буття, робити його більш рівноправним, справедливим, зменшувати або ліквідувати жебрацтво, видається неоконсерваторам наївною і навіть небезпечною, а прагнення до рівності через систему соціального захисту - утопічним устремлінням, приреченим з самого початку на поразку.
На думку неоконсерваторів, державні соціальні програми більше шкодять суспільству, ніж дають користі, оскільки об'єктивно призводять до зловживання соціальною допомогою. Наприклад, страхування при безробітті не сприяє наполегливим пошукам праці з боку тих, хто її позбавлений, і, взагалі, кожна людина повинна передусім сама поліпшувати і дбати за власний добробут, не перекладаючи відповідальність за свій добробут на державу. Завжди існує небезпека, що в надії на допомогу з боку держави люди будуть прикладати менше зусиль для досягнення успіху в житті, між тим як консервативна свідомість непримиренна до утриманської психології.
В найбільш повному вигляді відповідна політика реалізовувалась під час майже двох десятиліть правління неоконсервато- рів - між 1979 і 1997 роками, особливо прем'єрство Маргарет Тетчер (1979-1990) призвело до суттєвих змін у політиці соціального захисту. Відбулася посилена "комерціалізація" соціальної сфери - приватизація системи надання соціальних послуг, перехід на контрактне залучення недержавних організацій до надання послуг, упровадження "квазі-ринку" соціальних і медичних послуг. Британія часів Маргарет Тетчер була країною з найменшим у Європі профспілковим рухом, найнижчим рівнем захищеності на ринку праці й високим ступенем гнучкості цього ринку [8]. Також послідовне втілення неоконсервативна концепція соціального захисту знайшла в ФРН під час знаходження при владі християнських демократів.
Однак сьогодні вже практично не є можливим чітко виокремити неоконсервативну політику соціального захисту через те, що ідеологічні гасла дуже часто виявляються суто декларативними, і на практиці лідери західних неоконсервативних "партій влади" все ж таки не проводять відповідні скорочення соціального захисту через те, що дії уряду в сфері соціального захисту - це величезний засіб впливу на електорат та інструмент отримання підтримки певного політичного курсу.
Дійсно, незважаючи на неоднозначні оцінки та тенденції, можна говорити про те, що сьогодні системи соціального захисту зберігають "статус кво": існують саме в тому вигляді, який необхідний урядам країн, щоб, з одного боку, не втратити підтримку електора- ту (тобто програми не скорочуються), а з іншого, ці програми й не посилюються через економічні ризики. Скорочення програм соціального захисту не є позитивним моментом оцінювання політики влади в сучасному світі. Так, наприклад, як зауважує російський науковець В.А. Торлопов, поразка християнських демократів на виборах в 1998 році, яка значною мірою була пов'язана з незадоволенням реформами в соціальній сфері, довела, наскільки політично небезпечною в умовах демократії є спроба зменшити сферу діяльності соціальної держави, знизити якість послуг, навіть якщо це необхідно для подальшого стабільного економічного розвитку країни
[9].
Особливу увагу неоконсерватори приділяють ролі недержавного сектора в забезпеченні соціального захисту, розвитку партнерських відносин між державою, приватним сектором, громадськими та добродійними організаціями. "Приватне соціальне обслуговування повинно заохочуватися, конкуренція приватного сектора з державним має свої як економічні, так і соціальні переваги" [10].
Інший світоглядний спосіб реалізації соціального захисту - це його втілення в рамках неоліберальної ідеології, що має за вихідні такі класичні принципи, як необмежена свобода підприємництва і торгівлі, парламентський державний устрій, плюралістична демократія, широкі свободи для індивідів у політичній, економічній та інших сферах життя суспільства.
Один з основних постулатів класичного лібералізму - абсолютна свобода індивіда в економічній сфері. Звідси - повне заперечення втручання держави в соціальну сферу (концепція держави - "нічного сторожа"), виступ за повну свободу. Тільки повна свобода, за класичними ліберальними поглядами, забезпечить громадянам держави такі умови, які б дали змогу найбільшою мірою реалізувати свої здібності.
На початку ХХ ст. на заміну цій старій доктрині невтручання, яка належала традиційному лібералізмові, почав формуватися "новий лібералізм", неолібералізм з його ідеєю соціально-політичної держави, яка бере на себе відповідальність за кожну людину і покликана забезпечити "загальне благо" всього народу.
Неолібералізм став конструктивною відповіддю на критику ортодоксальної ліберальної держави, яка виявилася нездатною захистити громадян від ринкових ризиків, гарантувати право на соціальний захист
