Прихильники класичної держави ліберального типу, теорії laissez-fair - державного невтручання, були впевнені, що ринок - це самодостатній механізм, і капіталізм здатний розвиватися самостійно. Допомога держави в функціонуванні економіки розглядалась як зайва, більш того, шкідлива, такою ж зайвою була і відповідальність держави за негативні наслідки ринку (наприклад, безробіття з незалежних від робітника причин). Однак положенням класичної ліберальної теорії суперечила сама діяльність індустріального суспільства з його катакліз- мами. Саме соціальні катаклізми, такі, як, наприклад, Велика депресія 1930-х рр. із появою мільйонів безробітних, змінили відношення до державної відповідальності, показали, що ідеалізація індивідуалізму, погляд на розвиток суспільства як на процес виживання найбільш пристосованих індивідуумів (теорія "природного добору" соціального дарвінізму), не є світоглядом цивілізованого соціуму, а головне, не є ефективним шляхом розвитку економічної та соціальної сфер суспільства.

Реформи "нового лібералізму" в сфері соціального захисту та перегляд традиційного світогляду мали на меті уникнення суспільних катаклізмів, досягнення соціальної стабільності і злагоди, і здебільшого вони виправдали своє призначення в Європі.

Певним чином неолібералізм був започаткований в політиці "нового курсу" Ф.Д. Рузвельта, в подальшому дістав розвитку у роки Другої світової війни, в повоєнні роки прихильники неолібералізму відстоювали принципи соціальної державності та розвиненої системи соціального захисту, неокейнсіанська модель панувала в західноєвропейських країнах до кризи соціальної державності середини 70-х років.

Однак із цією кризою "режимів соціального захисту" 70-х рр. ХХ ст. неоліберали дещо змінили свої погляди щодо міри втручання держави в соціальну сферу. Їхні погляди щодо соціального захисту стали більш зваженими, поміркованими. З'явились ідеї щодо децентралізації, скорочення державного сектора, необхідності перегляду системи соціального захисту. Хоча мова не йшла про "демонтаж" системи соціального захисту соціальної держави, як у консерваторів, неоліберали почали висувати гасла збільшення контролю за її витратами, припустимості лише поміркованого, вельми дозованого втручання держави в соціальну сферу. Адже в сучасних умовах, за нео- лібералами, соціальна держава вже нездатна фінансувати коштовну систему соціального захисту. В той же час "держава добробуту" нового стилю залишається для неолібералів основоположним елементом свободи суспільства.

Можна говорити про такі ознаки неоліберального типу політики соціального захисту, як помірковане, вельми дозоване втручання держави в соціальну сферу, адресність соціального захисту, розширення системи соціального страхування, активна та динамічна політика прибутків. Така політика спрямована на створення системи соціального захисту, яка б, з одного боку, деякою мірою пом' якшувала соціальну нерівність, а з другого, робила це таким чином, щоб це не заважало трудовій мотивації населення; розмір допомог нужденним не повинен перевищувати певної межі з тим, щоби сприяти бажанню працювати як з боку реципієнтів цих допомог, так і взагалі всього населення.

Свобода як основна цінність цивілізованого суспільства залишається основоположним каменем неолібералізму, і саме з цією цінністю пов' язане негативне відношення неолібералів до надмірного розростання систем соціального захисту.

Визнаючи правомірність існування розвиненої системи соціального захисту, нео- ліберали, однак, занепокоєні тим, що сама концепція соціального захисту неодмінно пов'язана з ідеєю перерозподілу. З точки зору неолібералів, більшість соціалістів

прагнуть реалізувати по суті механістичний підхід, беручи гроші у одних груп і даючи їх іншим; цей підхід або не враховує реального положення речей, або заважає свободі громадянина. Неоліберали наголошують на тому, що в реальності дуже багато заходів, пов'язаних з перерозподілом в сфері оподаткування, в подальшому виявились бездіяльними, а результатом стала всезагальна зрівнялівка, доповнена обмежуванням свободи.

В цілому, за висловом В. А. Торлопова, головний рецепт, який пропонують неолі- берали для лікування хвороб соціальної держави, може бути сформульований стисло: менше держави, більше децентралізації [11].

Соціал-демократична ідеологія зробила вагомий внесок у теорію та практику держави добробуту, виробила найбільш розвинену модель соціального захисту, через що соціал-демократичний тип соціального захисту нерідко називають патерналістським, а соціал-демократію часто ототожнюють з розвиненою соціальною політикою, сильною системою соціального захисту.

Чільне місце в соціал-демократичній ідеології займають проблеми справедливості та рівності, принципи єдності суспільства, подолання соціального відчуження, максимальне пом'якшення негативних наслідків структурних зрушень. Рівність означає рівну цінність всіх людей і є неодмінною умовою свободного розвитку як окремої особистості, так і всього суспільства; свобода виявляється в тому, що кожний має право бути вільним від політичного примушення, діяти у відповідності зі своїми цілями та індивідуальними можливостями, дотриму- ючсь при цьому солідарності. Солідарність - загальний принцип спільності людства є дуже важливим в соціал-демократичній ідеології, поряд із справедливістю.

Створення "режимів соціального захисту" в 50-70-ті рр. XX ст. пов'язане саме із перебування соціал-демократичних партій у владі в Західній Європі. Результатами діяльності соціал-демократичних урядів стало створення дієвого державного сектора економіки, збільшення частки національного доходу.

Так, Соціал-демократична партія Швеції знаходилась у влади від початку 1930-х рр. до середини 1970-х рр., і її діяльність пов'язана з поступовою реалізацією соціально- економічних реформ. До середини 70-х рр. шведським соціал-демократам вдалося досягти значних успіхів, зокрема в сфері соціального захисту. Якщо в 1950-ті роки на соціальні цілі витрачалось приблизно 10% національного прибутку, то в 1970-ті рр. - 33% [12].

Треба сказати, що соціал-демократична політика щодо соціального захисту зазнала деяких змін після кризи держави добробуту в 70-80-х рр. XX ст. Більше місця в світогляді соціал-демократів почали займати питання співвідношення соціальних витрат та економічного потенціалу, роль ринкових та комерційних