УДК 321.01(477)

Турчин Я.Б.

ОТТО ЕЙХЕЛЬМАН ПРО РЕФОРМУ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ В УКРАЇНІ

Аналізується науково-теоретична спадщина представника національно- державницького напряму в українській політології Отто Ейхельмана про організацію системи місцевого самоврядування в Україні. Розкриваються принципи розподілу владних повноважень між центром та регіонами.

Ключові слова: ценралізація, організація влади, держане будівництво, реформа, місцеве самоврядування, організація, виборче право, державний устрій.

Анализируется научно-теоретическое наследство представителя национально- государственнического направления в украинской политологии Отто Эйхельмана об организации системы местного самоуправления в Украине. Раскрываются принципы распределения властных полномочий между центром и регионами.

Ключевые слова: централизация, организация власти, государственное строительство, реформа, местное самоуправление, организация, избирательное право, государственное устройство.

The scientific and theoretical inheritance about the organization of system of local government in Ukraine of Otto Eihelmann - the representative of national and state direction in Ukrainian political sciences in analysed here. The principles of distribution of power authorities between the center and the regions are revealed.

Key words: centralization, organization of power, state building, reform, local government, organization, voting right, state structure.

У становленні системи державної влади в Україні важливе місце належить розподілу владних повноважень між центром і територіями, визначенню форми державно-територіального устрою і територіальної організації влади. Конституційна реформа, яка розпочата прийняттям 8 грудня 2004 р. Закону України «Про внесення змін до Конституції України», здійснивши перерозподіл повноважень між вищими органами державної влади, дещо призупинила реалізацію свого другого етапу, а саме реформування місцевих органів влади. Стан, в якому опинилася влада на місцях, на думку багатьох вчених і практиків, не відповідає стратегічному курсу держави до демократії та європейських стандартів незалежного врядування. Можна виділити основні проблемні моменти: надмірна централізація влади, неефективна організація влади на регіональному рівні, недієздатність місцевого самоврядування. Подолати перелічені чинники, які негативно позначаються на ефективності та дієвості місцевого управління, можна шляхом внесення змін до Конституції України щодо удосконалення системи місцевого самоврядування.

Очевидним є те, що нинішній етап українського державотворення вимагає глибокого вивчення досвіду наших попередників, які брали безпосередню участь у національно-визвольному русі XIX і ХХ століть, розробляли концепції та форми українського державного будівництва. Своєрідне місце серед них займає Отто Ейхельман (18541943 рр.) - представник національно-державницького напряму в українській політології, громадсько-політичний діяч, вчений-правник, професор Українського Вільного університету в Празі, дійсний член Наукового товариства ім. Шевченка. Йому належить цілий ряд ґрунтовних досліджень з питань державного, адміністративного та міжнародного права. О. Ейхельман був автором проекту Конституції УНР, яка відповідала національним традиціям українського народу.

Необхідно зазначити, що у вітчизняній та зарубіжній політичній науці немає спеціальних та узагальнюючих праць, які б комплексно розкривали концепцію українського державотворення О. Ейхельмана. Його науковий доробок є недостатньо вивченим. Отже, мета роботи - дослідження ідей вченого про формування органів державної влади на місцях.

Основними засадами проекту Конституції УНР О. Ейхельмана були принципи народного суверенітету і федералізму. Держава, як основна політична інституція, має будуватися на організованому та вільному суспільстві, підкреслює він, рівних відносинах між державою і громадянством. Така взаємодія приведе до загального добробуту населення, забезпечить позитивну динаміку розвитку суспільно-політичного життя країни. На думку автора, основою будівництва національної самостійної держави є реалізація демократично-республіканського принципу, зміст якого полягає у можливості народу «брати участь у вирішенні і виконанні громадських і політичних справ та праці в державі» [3, с. 12]. Проект грунтується на актуальному та прогресивному гаслі автора: «Держава для народу. Народ - початок фундаменту. Держава - завершення цього».

До складу федеральної державної організа- цїя УНР входили такі установи:

федерально-державна установча влада народу УНР;

надзвичайне національне зібрання;

федерально-державний парламент, до складу якого входило дві палати: Земсько-державна та Федерально-державна рада;

федерально-державний голова;

федерально-державні міністерства;

федерально-державний суд;

федерально-державний контроль;

місцеві органи федерально-державного управління.

Державно-територіальний устрій України визначався вченим за федеративним принципом. О. Ейхельман уявляв Україну як федерально- державну організацію у формі союзної держави. «Я особисто схиляюсь до того, - підкреслює вчений, щоб конструкції політичної організації Української Народної Республіки надати федеративно- державну форму...» [3, с. 16]. Згідно конституційного проекту Україна ділилася на самостійні політичні одиниці - землі, а повітам і громадам надавалась широка автономія. Наголошується, що всі землі назавжди об'єднані в єдину Українську Народну Республіку для здійснення спільними силами і засобами державних і куль-турних завдань на всіх ділянках суспільно-політичного життя. Кількість і назви земель не вказувались, але визначались критерії земельного поділу. Враховувались економічні умови, регіональні особливості населення, топографічні конфігурації. Кордони земель та їх території могли модифікуватись лише за згодою зацікавлених у цьому процесі земель.

Землі здійснювали самоуправління на своїй державній території в справах, що не входили до компетенції федерально-державної організації. Діяльність органів земельної влади, закони, розпорядження не могли суперечити федеральній Конституції і нормативним актам федеральної влади. Суверенітет земель визначався:

їх правом на встановлення власного державного устрою на засадах демократичної республіки;

встановлення судової системи, але з умовою її відповідності статутам 1864 р. Російської імперії;

Конституції земель не затверджувались органами федеральної влади. Конституції окремих земель, а також внесені зміни до них надсилались федерально-державному парламенту, федерально-державному голові, федерально- державній раді міністрів та федерально- державному суду УНР. Існував механізм внесення конституційних змін через всенародний референдум, якщо цього вимагали об' єднані збори обох палат федерального парламенту, або федеральний голова УНР;

реалізація механізму розподілу