основі висновків ревізійної комісії з діяльності управи (старшини); встановлення місцевих податків і зборів; продаж нерухомості, що є в комунальній власності; визначення умов запозичення коштів; обрання членів управи, ії голову або старшину. Надзвичайні збори обирають і склад ревізійної комісії, до якої входять 2/3 обраних представників не залучених до звичайного представництва, а 1/3 обирається з повноправних громадян, які не входять до складу представників.
Інститут «референдуму», підкреслює О. Ейхельман, найвищий орган розпорядчої влади місцевого самоврядування, що застосовується для «...справедливого задоволення безсумнівних прав громадян; з другого боку - для найкращого, корисного та практичного проведення урядування...» [2, с. 7]. У референдумі повинні брати участь всі повноправні громадяни, які проживають у певній місцевості, або володіють нерухомістю на її території. Автор виділяє дві форми референдуму: 1) активну, коли через проведення референдуму населення бере участь в обговоренні певних ініціатив і пропозицій; 2) пасивну, за якої ціль референдуму - дати відповідь на поставлене питання. Референдуми повинні проводи- тись лише за згодою громади на принципах раціональності, справедливості та доцільності.
Виконавчий орган - постійно працююча установа, яка функціонує згідно до основного статуту, визначеного державними законами, діє відповідно до приписів, інструкцій та постанов розпорядчої влади. До структури виконавчого органу місцевого самоврядування О. Ейхельман відніс управу або старшину. Це вищі органи виконавчої влади на місцях, які підзвітні розпорядчим органам. На практиці, у великих громадах обирають управи, а в менших - старшину, якому іноді надається помічник. Посади виконавчого органу влади є виборними. Управа - колегіальна установа, до складу якої входить не менше трьох осіб. Старшині або управі підпорядковуються урядовці різного рангу. Структура штатів, розподіл посад, розмежування функцій між ними - прерогатива автономної установи.
Разом з тим, зазначає науковець, необхідно створювати окремі виконавчі комісії, до складу яких входять виборні громадяни з метою підтримки діяльності управи чи старшини. Виконавчі комісії обираються з складу тих представників, які не входять до звичайного представництва. Голова виконавчої комісії може обиратися членами звичайного представництва, надзвичайними зборами або ж самою комісією. Він наділяється правом вирішального голосу в складі Ради управи певної одиниці самоврядування (громади чи земства) при вирішенні обмеженого обсягу питань, що відносяться до її компетенції. До вирішення зазначених питань можуть залучатися і голови дородчих комісій. На думку О. Ейхельма- на, такі розширені склади Ради управи сприятимуть розподілу повноважень між розпорядчими і виконавчими органами в системі місцевого самоврядування: «...при такій конструкції у складі Ради управи, розпорядча влада може у значній мірі... звузити обсяг своєї розпорядчої влади та поширити обсяг влади виконавчого органу - Раду управи, якій, у складі «Великої Ради управи» надається характер делегації від «звичайного представництва» [2, с. 15].
Таким чином, О. Ейхельман запропонував систему організації влади в органах місцевого самоврядування, яка складається з п'яти рівнів: 1) надзвичайні збори; 2) звичайне представництво; 3) збільшена велика Рада управи; 4) мала Рада управи (у складі міського голови і звичайних членів управи); 5) поодинокі офіційні управи. Контроль над роботою виконавчих органів здійснювала малочисельна делегація із складу членів надзвичайних зборів.
У цілому ряді своїх праць О. Ейхельман наголошує, що взаємовідносини між органами державного управління і органами місцевого самоврядування регулюються лише законом. «Державним законом, - констатує він, - мусить бути надано місцевому самоврядуванню загальне право заводити у себе... удосконалену форму розпорядчої влади: 1) з референдумом; 2) з збільшеним складом представництва й з особливими зборами. Закон мусить означити певні зразки для цих організацій, які можуть бути вільно вибрані для застосування місцевими громадами. Про такий вибір вища державна виконавча влада мусить бути повідомленою, що буде сприяти цілісності державного порядку»[2, с. 17].
Основну роль в організації системи місцевого самоврядування О. Ейхельман відводив громадянам, наголошуючи, що «...потрібно рішуче зауважити бюрократам та іншим скептикам, що жодної анархії від таких різноманітних формувань складу розпорядчої влади в самоурядових одиницях не може бути. Це будуть цілком сталі і міцно тривалі організації; всі вони будуть переводитися та існувати в унормованому вигляді, що буде відомий всім, а, звичайно, також офіційній і вищій владі у державі» [2, с. 19]. Така форма взаємодії між органами місцевого самоврядування і центральними органами влади, зазначає автор, цілком відповідає принципам функціонування демократичної республіки та громадянського суспільства.
Великого значення О. Ейхельман надавав питанню організації виборів до органів місцевого самоврядування. Право голосу надавалося особам, які досягли 21-го року (в містах) та 18-ти років (у селах). Виборче право надавалося громадянам, які мали сталий та міцний зв'язок з «публічно-правовою діяльністю даної місцевості, її земством та громадою». Щоб отримати право голосу, необхідно було прожити в певній місцевості не менше одного року, володіти нерухомістю, сплачувати податки до місцевого бюджету. Одночасно встановлювалась велика кількість обмежень для отримання права голосу. Наприклад, на розсуд органів місцевого самоврядування подавалися питання: про можливість надання права голосу лише тим, хто сплачує хоча б мінімальні податки до бюджету; про обмеження деяких категорій виборців з огляду на їх службове становище і безпесередню залежність від органів виконавчої влади; про доцільність надання права голосу військовослужбовцям та жінкам. Органам місцевого самоврядування надавалося право самостійно вносити зміни до загальнодержавного виборчого права. Зокрема, диференціювати поодинокі категорії виборців та