Персонал державної служби постійно знаходиться у розвитку і визначається крім політичних і економічних чинників, зростанням ролі науки в організації управління, значним використанням сучасних інформаційних технологій, що вимагає новітньої підготовки, формування нового типу державного службовця.

Практика державного управління свідчить, що зміст фахового навчання має бути випереджаючим, враховувати динамізм соціальних процесів. Ось чому як основу реформування системи навчання державних службовців на перший план нині висунуто соціальну природу професійного навчання, гарантії громадянам прав і рівних можливостей для професійної підготовки, оптиміза- цію змісту, відкритість новим технологіям - автоматизованим системам з використанням найсучасніших персональних комп' ютерів і можливостей всесвітньої мережі Інтернет [1, с. 93].

Потреба в навчанні державних службовців є не лише їх особистою, а є й потребою державних органів, установ та держави в цілому. Чим більше уваги держава приділятиме освітньому та професійному вдосконаленню знань і вмінь державних службовців, тим швидше це позитивно позначиться на їх професійній досконалості, а отже на ефективному і сталому розвитку економіки регіонів [8, с. 146].

У найширшому розумінні підготовка, точніше її відсутність, впливає на увесь набір політик. Очевидно, що навіть найкваліфікованіші державні діячі не зможуть реалізувати свої програми без опори на добре підготовлену адміністрацію. Якщо такої немає, політичні програми залишаються деклараціями про наміри, а це, як доводить практика, надто часто шкодить підтримці всієї політичної системи з боку громадськості.

Лише наявність добре підготовлених державних службовців може гарантувати універсальне виконання адміністративних правил і положень у часі й просторі, що у свою чергу є важливим визначальним чинником не лише громадської довіри до політичної системи, але й ділових очікувань, сприятливих для інвестиційних рішень [24, с. 25].

Які ж напрями навчання нині є найголовнішими?

По-перше, це підвищення рівня економічної підготовки. Переважна більшість керівників відчуває потребу в знаннях з економіки, фінансів, банківської справи, щоб приймати кваліфіковані рішення на своїй посаді.

По-друге, це підвищення рівня правової освіти, культури управлінських кадрів. Якщо управлінці на Заході - це, як правило, люди з економічною або юридичною освітою, то у нас відсоток управлінців з юридичною освітою дуже незначний. Сьогодні маємо констатувати, що державні службовці здебільшого не мають правової підготовки. Водночас робота кожної ланки державного апарату так чи інакше пов' язана зі знаннями або використанням правових актів. Тому обізнаність із правових питань, глибоке знання особливостей управлінських рішень, а також уміння готувати й використовувати їх на практиці для кожного управлінця набуває стогодні першочергового значення.

По-третє, особливого значення в умовах інтеграційних процесів України набуває проблема іміджу державного службовця, його культури в широкому розумінні [14, с. 10]. Державний службовець сьогодні має бути не просто кваліфікованим спеціалістом, а людиною з широким світоглядом, діловими і високими моральними якостями.

Очевидно, саме Національна академія державного управління при Президентові України, Інститут підвищення кваліфікації керівних кадрів, регіональні інститути, обласні центри підвищення кваліфікації і повинні формувати в нашому суспільстві високоцивілізовані стандарти управлінської еліти.

Життя стверджує: ідея системи безперервного професійного навчання державних службовців нерозривно пов'язана зі становлення державної служби України і є невід'ємним складником її кадрового забезпечення. Сьогодні немає жодного питання організації та функціонування державної служби, яке не було б пов'язане з професіоналізмом службовців, інакше кажучи, розвиток державної служби і навчання кадрів органічно взаємопов' язані. Становлення системи безперервного професійного навчання державних службовців стало нагальною потребою та найсуттєвішим чинником зміцнення державності України [1, с. 94; 6, с. 285; 23, с. 94].

Підбиваючи підсумки, зазначимо, що:

- Серед основних завдань державного розвитку чільне місце належить підготовці нової генерації висококваліфікованих управлінських кадрів, які враховуватимуть національні традиції і світовий досвід та трансформуватимуть їх відповідно до вимог розбудови української держави.

- Виконання функцій політики держави обумовлені конкретними суб'єктами кадрової політики в особі працівників державної служби. Державний службовець являється центральною фігурою в структурах управління. Удосконалення підготовки кадрів державного управління - проблема надзвичайної ваги. Якість підготовки кадрів це в майбутньому результати діяльності органів управління, які впливають на подальший розвиток життєдіяльності суспільства.

Отже, суть державної кадрової політики полягає у залученні, закріпленні та використанні на державній службі підготовлених висококваліфікованих спеціалістів, у створенні умов із реалізації ними свого професійного потенціалу для успішного виконання посадових обов' язків і забезпеченні на цій підставі ефективного функціонування органів державної влади. В нових умовах державні службовці будь-якого рівня, в тому числі і регіонального, мають бути готові до оперативного, гнучкого реагування на нові соціальні, економічні та інші проблеми, до сприйняття громадської думки.

Проблемні питання реалізації державної кадрової політики та стратегії модернізації системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації управлінських кадрів потребують подальших детальних розробок та впровадження найкращих результатів у професійну діяльність працівників органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

ЛІТЕРАТУРА

Александров В. Державний службовець: системні аспекти його освітньої підготовки на поточному етапі НТР в умовах розбудови нової української державності // Вісн. УАДУ. - 2005. - № 4. - С. 93-97.

Атаманчук Г.В. Государственное управление (организационно-функциональные вопросы): Учеб. Пособие. - М.: ОАО НПО «Экономика», 2000. - 302 с.

Бабаєв В. Навчальні коаліції -