До речі, з 1904 р. стала переважати точка зору про те, що індивідуалізація селянського господарства, тобто перетворення його в систему дрібної приватної власності, заснованої на хуторах або сімейних фермах, дозволить не тільки відновити поважне відношення селян до закону й урядової влади, але й буде сприяти розвитку нових відносин між урядом і селянством, а це у свою чергу дозволить зміцнити не тільки економічну, а й політичну основу держави.

Що стосується південного регіону України, то тут переважною стала подвірна форма селянського землекористування, адже в Україні община не мала глибокого коріння і традицій. На півдні України в новоросійських губерніях общини фактично не існувало, а там, де вона існувала, це були в основному колишні поміщицькі господарства [18, c. 16].

Великоросійська община була більш стійкою, активною господарською одиницею. І ці риси її зберігалися серед переселенців на півдні України, тому що самі відносини у великоросійській общині складалися в процесі тривалого історичного розвитку. Крім того, зберігалася велика роль великоросійської общини в переділах землі, у пануванні над земельним майном, що теж сприяло зміцненню її ролі як господаря, давало право втручатися в сферу господарських відносин общинників.

Українське селянство не знало общинних переділів, община в Україні не мала глибоких традицій, тому українське селянство не проявляло великої любові до колективних форм володіння землею. Як образно помітила А.Єфименко: "недарма існує малоруське прислів'я "гуртове - чортове" - вся проста й коротенька історія загальних земель перейнята духом цього прислів'я" [19, с. 399]. Тому общинна форма, що насаджувалася державою, прищеплювалася дуже погано. Як відзначають багато дослідників, в Україні "зрівняльне землекористування є найчистішою фікцією" [20, с. 653]. Крім того, в Україні саме наділення селян землею здійснювалось залежно від наявності робочої худоби, тобто ступеня матеріального добробуту селянства [18, с. 22].

Навіть розроблювачі законодавства це розуміли, що в Малоросії земля відведена в селянський наділ, надається за назвою "мирської" в постійне користування сільської громади, але ділянки її, що складаються за звичаєм того краю в спадковому землекористуванні кожної родини, зберігають цю властивість і на майбутнє [21, с. 253-311].

Таким чином, закон 1861 року (ст. 119 "Місцевого положення") надав у Новоросії сільській громаді при введенні статутної грамоти право встановити общинне володіння із круговою порукою або розділити наділ на спадкоємні подвірні ділянки з особистою власністю [21, с. 279]. До кінця XIX століття в Новоросії общини, в яких не було загальних переділів із часу наділення їх землею, перейшли до спадкового (дільничного або подвірного) володіння.

Українські селяни-власники землі, на відміну від великоросійських, мали більше волі. Вони селилися на нових землях, привносили на нові місця й свої звичаї: нелюбов до втручання в їхні особисті справи, опір усякому зовнішньому примусу, право на вільну купівлю і продаж речей, необхідних в господарстві, укладання угоди про відчуження селянського майна. Тому типовою формою селянського господарства стає хутір - самодостатня й незалежна господарська одиниця. Та й вся енергія малоруського народу, який став вільним паном вільної землі, була спрямована на те, щоб затвердити за собою право вільного приватного власника [19, с. 399].

Що стосується німецьких колоній, основною господарською одиницею тут був "двір", тобто посімейний наділ. "Двір", "господарство" переходили з роду до роду у нероздробленому й одноособовому розпорядженні однієї родини (глави родини) [3, с. 71]. Таким чином, кожна з німецьких колоній була поземельним власником, окремі ж общинники-господарі володіли ділянками лише за правом спадкового користування [22, с. 124].

Що стосується єврейських селянських общин, треба відразу відзначити, що "приручення євреїв до землеробства" у Новоросійському краї "ішло всупереч звичкам й інтересам самих євреїв" [23, с. 118]. Євреї, які переселились в цей край, зіграли в общинному землекористуванні другорядну роль. Поступово єврейські селянські громади розпадаються, євреї стають орендарями, втягуються в заняття торгівлею або живуть завдяки посередницькій діяльності. Тобто займаються тим, що може їм забезпечити більш стерпне існування, ніж те, на яке вони могли очікувати, займаючись землеробством. Згодом більша частина євреїв переселяється до міст Херсона, Миколаєва, а також у містечка Херсонської губернії, де вони стали займатися торгівлею й ремеслами.

Відсутність в Україні до реформи общинного землеволодіння, коли земля фактично розподілялася залежно від наявності й кількості робочої худоби, сформувало в українських селян негативне відношення до колективних форм господарювання. Однак коли виникали потреби в додатковій робочій силі, українські селяни просто створювали тимчасовий виробничий колектив, що розпадався після виконання покладених на нього завдань. В архівах збереглися різні форми укладення цих договорів. Це, наприклад: "скопщина" (проміжна форма між договором майнового або особистого наймання), "супряга" (угода господарів, які не мають досить робочої худоби, найчастіше волів), "толока" - добровільна й безплатна допомога гуртом тим господарям, які не встигають вчасно обжатися, обкоситися або звезти хліб [20, с. 655-656]. Народний звичай колективної взаємодопомоги ("меджия") існував і серед болгар, які жили в Херсонській губернії [24, с.