Майнові взаємини, які випливають із виробничих відносин в українських, болгарських, молдавських і великоросійських родинах, теж були різні. Українська родина не була самодостатньою силою. Підростаючі діти прагнули скоріше відокремитися від батьків, завести родину, власне господарство, "надзвичайно рідко зустрічаються родини, що складаються з декількох одружених братів, які б жили разом" [25, с. 32]. Серед українських родин були часті випадки, коли після смерті батька його садиба діставалася молодшому в родині, тому що старші вже виділилися ще при житті батька й жили родинами, обробляючи свої ділянки. Звичай у такому випадку просто узаконював сформований порядок речей. Саме держава намагалася втручатися в такі відносини, поєднуючи окремі родини в багатосімейні двори для впорядкування системи обкладання, але такі родини були не міцними, тому що не були зв'язані родинними зв'язками.

Необхідно відзначити ще одну характерну відмінність великоросійської й малоросійської громади на території південного регіону України. Якщо серед перших не часто спостерігається наявність договору про спадкування (заповіт) між чоловіками [26, с. 75], то серед других це поширене явище. Таким чином, у південному регіоні України договірне право не тільки існує, воно діє. Складання заповітів тут - звичайна справа. Прийшло воно в Україну з Литовського статуту, і спостерігалося в Чернігівській, Полтавській губернії. Скоріш за все, в Новоросію воно потрапило разом з переселенцями із цих губерній.

Звичаєве право різних етнічних груп на території Новоросії було для них основним джерелом права, а загальноімперські цивільні закони носили тут характер додаткового регулятора. Тому в українських селянських родинах міцним було індивідуальне право на землю, що у першу чергу й відрізняло українських селян від росіян; по-друге, на думку автора, така прихильність українських селян до приватної власності на землю, плюс особливості в характері, звичаях, традиціях сприяли розширенню ідеї національної свідомості, що базується на етнічній тотожності, але ще були недостатніми, щоб вплинути на розвиток національного руху українців, як у південному регіоні України, так і в усій Україні.

Однак до кінця XIX століття в сфері майнових угод звичайно правові норми починають поступатися місцем статтям цивільного кодексу. Договори, угоди, що містять на тривалий строк, особливо якщо це стосувалося оренди землі, купівлі споруд, продажу рухомого й нерухомого майна, починають укладатись в писемній формі з наступним засвідченням у волостному правлінні. І хоча за своїм змістом ці договори мало чим відрізняються від звичайно-правової практики, але за формою й способом укладення це вже юридичний документ, що відповідає нормам цивільного законодавства.

Селянське населення південного регіону втягувалося в сферу дії державного цивільного й карного виробництва, позичаючи коло питань, рішення яких ґрунтувалося на звичаєвому праві.

Як бачимо, державне регулювання в сфері майнової, господарської діяльності на півдні України було не однаковим. Держава намагалася ці взаємини включити в рамки раціонального права, але кожен народ, кожна родина привносили в них щось своє, переломлюючи їх через систему звичаїв і традицій, які сформувалися в суспільстві в процесі тривалого історичного розвитку.

До кінця століття стало ясно, що общинна форма землеволодіння не відповідає вже вимогам не тільки селян, але й часу. Тому що селянська громада (з її трипіллям, черезсмужжям, примусовою сівозміною, загальним вигоном худоби й т.ін.), гарантуючи уряду сплату селянами недоїмок і збереження стабільності в державі, утрудняла рішення такого не менш важливого економічного завдання, як збільшення продуктивності селянського господарства.

Уже наприкінці 60-х років XIX століття спостерігається ріст селянського зубожіння й поява нового "аграрного питання", яке на підставі даних зібраних Л. Івановим [27] матеріалів по статистиці руху землеволодіння в Росії, було викликано у першу чергу невідповідністю між обмеженою кількістю землі й зростаючою чисельністю населення, а також розшаруванням селянства на сільську буржуазію (заможних селян-куркулів і сільський пролетаріат (батраків) [28, с. 17]. Недостача землі в селян спонукує їх шукати приробітку не тільки у свого поміщика або куркуля, але й у місті. Це породжує значний приплив дешевої робочої сили на капіталістичні підприємства. Місто все сильніше й сильніше втягує у свою орбіту колишніх селян. Патерналістська політика держави не могла стримати змін, які розпочалися на селі.

У 80-ті роки XIX століття уряд почав спробу вирішити аграрну проблему за допомогою: податкових послаблень; переселення на схід; пільгами на придбання селянами додаткових земель шляхом створення Селянського поземельного банку. Але відсоток землі, що купувався селянами за допомогою банку, був невисокий. (З 1 % дворянських земель, які виставлялись щорічно на продаж, на частку селян доводилося 0,20%, міщан 0,03%, купців - 0,18%, німців колоністів - 0,59%) [29, с. 102]. Голод 1891-1892 р. показав нерозв'язаність аграрної проблеми. Наприкінці XIX століття Росія залишалася аграрною країною: з 125,6 млн. чоловік 93,7 млн., тобто 75%, було зайнято в сільському господарстві [29, с. 102]. Однак те, що царський уряд швидко зумів впоратися із ситуацією, навести порядок у країні, говорить про його політичну стабільність і легітимність.

Таким чином, протягом усього XIX століття втручання держави в життя сільської общини на півдні України було мотивовано тим, що через общину держава прагнула до встановлення тотального контролю над кожною

ЛІТЕРАТУРА

Общее положение о крестьянах, вышедших из крепостной зависимости. 19 февраля 1861 г. // Российское законодательство X-XX веков. - М.: Юридическая литература, 1989. - С. 37-77.

Победоносцев К.П. Курс гражданского права.