Визнання на території тієї або іншої країни кваліфікації з вищої освіти, присудженої на території іншої країни, має такі наслідки:

доступ до подальшого навчання в системі вищої освіти, включаючи складання відповідних іспитів, або до підготовки докторської дисертації на таких самих умовах, що висуваються власникам кваліфікацій, присуджених на території країни, в якій запитується визнання;

використання академічного звання відповідно до законів і правил країни або юрисдикції країни, в якій запитується визнання.

Крім того, визнання може полегшувати доступ до ринку праці відповідно до законів і норм або юрисдикції країни, в якій запитується визнання.

Цією Конвенцією створюється Комітет Конвенції про визнання кваліфікацій з вищої освіти в європейському регіоні, який разом з виконанням інших завдань, повинен сприяти застосуванню самої Конвенції і здійснювати нагляд за її виконанням.

25 травня 1998 р. Франція, Італія, Великобританія та Німеччина підписали так звану Сорбонську декларацію, завдання якої були спрямовані на створення відкритого європейського простору вищої освіти, що повинен стати більш конкурентноспроможним на світовому ринку освітніх послуг [8]. Основна ідея цього документа - це двоступенева структура вищої освіти, використання системи кредитів (ECTS), міжнародне визнання бакалавра як рівня вищої освіти, що надає людині кваліфікацію та право продовжувати навчання за програмами магістра відповідно до положень Лісабонської угоди.

Що стосується України, то Лісабонська Конвенція відповідно до Закону України "Про ратифікацію Конвенції про визнання кваліфікацій з вищої освіти в європейському регіоні" набула чинності у 1999 році [1], що стало важливим кроком на шляху до гармонізації її освітнього простору з європейським.

Узагалі ж вважається, що офіційно Болонський процес розпочався з підписання 19 червня 1999 р. міністрами освіти 29 країн саме Болонської декларації, яка має назву "Європейський простір у сфері вищої освіти" [12].

З'явилося декілька суттєвих причин, які обумовили даний процес, а саме:

докорінні перетворення в економічних системах усіх розвинених країн, небувалі за масштабами зміни в економічній сфері (можна прослідувати на прикладах швидке вдосконалення виробництва на основі новітніх інформаційних технологій, скорочення циклів виробництва товарів і послуг та термінів їх життя);

перенесення конкуренції в наукову сферу (виграє той виробник, хто здатен швидше розробити і впровадити у виробництво новий товар); враховуючи те, що наука та творчість починають відігравати провідну роль у розвитку економіки, компанії-виробники залучають до складу свого персоналу не просто високоосвічених спеціалістів, а молодь до 30 років, яка здатна до нестандартного творчого мислення;

внутрішня зацикленість системи освіти, коли внутрівузівські орієнтири підготовки фахівців стають безвідносними до вимог роботодавців та ринків праці (система освіти, що не пов'язана з виробництвом, не може готувати затребуваних спеціалістів для практичної роботи) та ін. [3].

Відтак, значної актуалізації набуває питання про об'єднання зусиль країн Європейського співтовариства не лише для створення певного економічного простору, а й інтегрованого суспільства знань.

Виходячи з цього, приходить усвідомлення необхідності ліквідувати освітній бар'єр запровадженням низки поетапних дій: наблизити рівні освіти в різних державах; створити загальноєвропейську систему освіти з порівнянними національними переліками напрямків підготовки, близькими термінами навчання та високою якістю підготовки фахівців; скоригувати національні законодавства про працю таким чином, щоб випускник будь-якого університету Європи зміг одержати роботу в будь-якій країні. Саме тому в Болонській декларації акцентується на необхідності вирішення одного із найважливіших завдань - збільшення міжнародної конкурентоспроможності європейської системи вищої освіти та забезпечення її привабливості для усього світу, забезпечуючи при цьому культурні особливості і наукові традиції.

Першочергового значення для створення європейського простору вищої освіти та поширення європейської системи вищої освіти у світі, таким чином набувають:

затвердження загальносприйнятної та порівнянної системи вчених ступенів (з метою сприяння працевлаштуванню європейських громадян та міжнародній конкурентоспроможності європейської системи вищої освіти);

запровадження системи вищої освіти на основі двох ключових навчальних циклів: додипломного (щонайменше три роки) та післядипломного (по завершенні першого циклу присвоюється відповідний рівень кваліфікації, а кінцевим результатом другого навчального циклу має бути вчений ступінь магістра або кандидата наук);

створення системи кредитів на зразок Європейської системи трансферу оцінок (ECTS) як відповідного засобу сприяння більшій мобільності студентів;

сприяння мобільності студентів через усунення перешкод на шляху ефективного використання їх права на вільне пересування [6].

Основні принципи Болонського процесу зафіксовано у спільному документі "Формування майбутнього", прийнятому на спільному зібранні 29-30 березня 2001 р. представниками понад 300 європейських вищих навчальних закладів у м. Саламанка (Іспанія). В узагальненому вигляді дані принципи можна звести до таких положень:

автономія та відповідальність, що означає право та можливість для університетів формувати стратегію, вибирати пріоритети в навчанні та проведенні наукових досліджень, витрачати ресурси, профілювати програми і встановлювати власні критерії прийому викладачів та студентів;

освіта як відповідальність перед суспільством (Європейський простір вищої освіти повинен будуватися на принципах широкого та відкритого доступу до навчання, на освіті для розвитку особистості і навчанні протягом усього життя);

вища освіта, заснована на наукових дослідженнях, які є її рушійною силою;

організація диверсифікованості вищої освіти, що означає підтримку та розвиток традиційної різноманітності європейської освіти з точки зору мов, національних систем, інститутів, орієнтації профілів підготовки і навчальних планів;

якість як фундаментальний принцип освіти (оцінка якості освіти має ґрунтуватись не на тривалості та змісті навчання, а на знаннях, уміннях і навичках випускників);

формування довіри через розробку механізмів для взаємного сприйняття критеріїв якості, у тому числі процедури акредитації ВНЗ;

сумісність з європейським