Останнім часом активно пропагуються концепції, які певною мірою суперечать правилам "демократичного транзиту". Опоненти вказаної теорії першочергово виходять з певної розмитості та незавершеності процесу демократизації у більшості поставторитарних країн, і головним чином з цієї причини вважають за доцільне у даному відношенні говорити не про політичну теорію, а лише про певний політичний проект (І. Кузнєцов, А. Пікель, з певною часткою умовності - М. Бернхардт). Посилюють їх позиції й неоднозначність оцінок щодо можливостей досягнення "кінцевого пункту". Згідно з концептів, наприклад, "делегативної демократії" (Г. О'Доннел), "дефектної демократії" (В. Меркель, А. Круассан), "електоральної демократії" чи "псевдодемократії" (Л. Даймонд), "неліберальної демократії" (Ф. Захарія), більшість колишніх авторитарних країн у прогнозованому майбутньому нездатна наблизитися до ідеалу (у формі "ліберальної демократії"!).

Утім, ми вважаємо, що транзитологія має всі права для того, щоб називатись саме наукою, а не лише загальною фразою чи політичним гаслом. Згідно з наведеними вище зауваженнями щодо консолідації демократії такі концепції не можуть свідчити про дефектність вказаної теорії. Поділяючи оцінки щодо необхідності відособлення "четвертої хвилі", вважаємо, що пострадянські країни не можуть розглядатися виключно в законсервованому чи статичному відношеннях, і вони загалом підпадають під загальну шкалу демократизації.

При цьому слід враховувати, що їй властиві деякі ознаки "молодої науки" з властивими їй незашореністю в аналітичній роботі та акцентами на пошуки нових формул. До того ж, абсолютний розрив між старою і новою політичними системами взагалі неможливий, адже всі традиційні елементи не можуть руйнуватись навіть внаслідок радикального переходу. Погодимось і з вітчизняною дослідницею М. Шаповаленко, що "транзитологія дозволяє розглядати політичний процес як постійну динаміку з багатьма можливостями та множинною перемінних, котрі важко врахувати при прогнозуванні" [10, с. 20].

Однією з найбільш складних і водночас вельми нагальних є проблема сприйняття демократичних цінностей країнами колишнього СРСР (за виключенням країн Балтії), тобто, "посткомуністичного", чи, точніше, "пострадянського" транзиту. Цим країнам властиві деякі особливі риси, які не лише обтяжують шлях переходу до демократії, а й дозволяють говорити про суттєві особливості посткомуністичного переходу. Деякі дослідники у відношенні колишніх радянських республік взагалі говорять про наявність "четвертої хвилі", яка істотно відрізняється від попередніх "вирів" (А. Браун, М. Бернхардт, М. Макфол, О. Фісун та ін.).

На особливу увагу в цьому відношенні заслуговують напрацювання канадського дослідника Т. Кузьо, який, наприклад, вважає, що Україна постала перед необхідністю "квадротранзиту": державотворення, створення національної ідентичності, формування політичної нації та громадянського суспільства [14].

Проте, за нашою оцінкою, суттєвих проблем в Україні та інших колишніх радянських країнах значно більше і в даному відношенні "квадро" слід принаймні помножити на два. До особливостей посткомуністичного транзиту, згідно нашого аналізу, слід віднести:

· якісно нові (порівняно з демократизацією 1970-х рр.) суспільні пріоритети, визначені передусім неомодернізацією та вимогами інформаційного суспільства;

· порівняно з іншими країнами колишнього "соціалістичного табору" значно більший період існування влади рад (з усіма характерними ознаками і обтяжуючими наслідками);

· незавершеність процесів національної консолідації;

· необхідність системних перетворень, адже поряд з політичною демократією стоїть завдання проведення економічних реформ та становлення оновленого громадянського суспільства;

· слабкість демократичних традицій (на відміну, скажімо, від країн "третьої хвилі", яким було властиво чергування авторитарного і демократичного правління);

· відсутність так званого "середнього класу" (передусім - "неколективізованого" селянства), який і має складати основу громадянського суспільства;

· інкорпорованість попереднім комуністичним режимом переважної більшості інтелектуальної і культурної еліти;

· під тиском ідей "соціалістичного інтернаціоналізму" значне утиснення національно орієнтованих тенденцій суспільного життя.

Деякі фахівці (зокрема, професор Пенсільванського університету М. Бернхардт), навіть виходячи лише з деяких із наведених вище факторів, акцентують увагу читачів на тому, що розвиток посткомуністичних суспільств взагалі ставить під сумнів попередні напрацювання теоретиків транзитології [12, с. 316, 317].

Вважаємо, що такі заяви не можуть ставити під сумнів наведені та систематизовані вище аргументи на користь транзитології. Водночас, немає сумнівів у тому, що еволюція політичних режимів пострадянських країн певною мірою не узгоджується з традиційними моделями транзитології. У зв'язку з цим дослідники все частіше вказують на необхідність осмислення альтернативних чи "проміжних" форм перехідних режимів.

У цьому відношенні найбільш операційно значущими, за нашим баченням, є класифікації У. Кейса та Г. О'Доннелла. Зокрема, У. Кейс розглядає "гібридні режими" у двох ракурсах: як "напівавторитаризм" (ліберальна участь без конкуруючих виборів) і "напівдемократію" (регулярні вибори, але в вони не забезпечують прихід до влади опозиції, навіть у тому випадку, коли користується підтримкою народу) [13]. Згідно ж з концепцією "делегативної демократії", яку сформулював Г. О'Доннелл, у перехідних суспільствах політичні режими є демократичними з огляду на наявність формальних процедур, але при цьому вони не рухаються далі, в бік сприйняття принципів ліберальної (репрезентативної) демократії. До суттєвих рис цієї моделі автор також відносить наявність необхідного рівня громадянських свобод, але при цьому демократичні процедури і норми слугують не правам і свободам громадян, а інтересам верхівки [5].

Одним з найбільш важливих політичних інститутів, від стану якого залежить і успішність демократичного транзиту в цілому, вважаємо інститут парламентаризму.

Визначення тієї ролі, яку відіграють парламенти і парламентські цінності у