Сукупно наведені висновки та зауваження знаних дослідників вважаємо своєрідними віхами в розумінні стану народного представництва в перехідних суспільствах, а допущені при цьому певні логічні та смислові протиріччя (зокрема, щодо "надмірного парламентаризму" та "обмежених форм" його розвитку) зайвий раз вказують на нагальну необхідність продовження відповідних досліджень.

За нашим структурно-логічним викладом, парламентські інститути і парламентаризм як суспільно-політичне явище фігурують в якості основного політичного інституту і стрижневого компонента кожної зі стадій транзиту.

На "старті", як свідчить практика східноєвропейських країн, саме органи народного представництва, втративши значну міру легальності (як тих органів, що не відповідали суті народного волевиявлення, і були провідниками старого режиму), ставали чи не єдиними легітимними політичними інститутами. Необхідно також враховувати, що для перехідних суспільств, у т.ч., й України, великого значення набуває рішуче і ефективне вирішення численних проблем-супутників "переходу". Відтак, перед парламентами в таких суспільствах стоять досить важливі завдання, які слід вирішувати ефективно і досить оперативно. Це стосується не лише звичної для парламентів законотворчої роботи, а й ефективного здійснення функції представництва народних інтересів та установчо-номінаційної функції, значення яких різко зростає. Саме парламенти мають реабілітувати принцип народного представництва, який зазнав значного перекручення в минулі часи, а також формалізувати численні інститути та процедури, властиві демократичному суспільству.

З парламентами пов'язується і проходження всіх стадій демократичного транзиту. Спочатку в органах народного представництва консолідується політична еліта і формується відкрита політична опозиція (перша стадія). Згодом стара еліта погоджується на проведення демократичних або напівдемократичних виборів, і допускає формування багатопартійної системи (закінчення першої стадії, друга стадія). Потім відбувається процес витіснення старої еліти новою, яка приступає до здійснення важливих перетворень у політичній та економічній сферах. Важливим елементом цієї стадії є закріплення демократії через прийняття нових конституцій (третя стадія). Процес переходу, як уже підкреслювалося, закінчується стадією "консолідації демократії" (четверта стадія). Її проявом має стати достатньо гнучкий і ефективний механізм функціонування парламентської демократії. Сюди входять детально опрацьовані питання організаційної структури та усталені принципи діяльності парламентів, унормування положень щодо формування стабільної більшості й гарантування прав парламентської опозиції тощо.

У свою чергу, стан парламентаризму вагомо вказує на розвиненість політичних інститутів, зокрема, на співвідношення формальних і неформальних інститутів. Згідно з авторськими напрацюваннями, неформальні інститути націлені на обмеження повноцінного функціонування органів народного представництва, а їх переважання в царині відносин з формальними інститутами знецінює сутність представницької демократії в цілому. Немає сумнівів і в тому, що переважання формальних інститутів є одним з вагомих аргументів на користь ефективного розвитку перехідних суспільств на засадах демократії і парламентаризму [4].

Слід також враховувати, що саме в парламентах має гармонійно поєднуватись ціннісний та інституційний компоненти консолідації демократії, витлумачені, зокрема, Ф. Шміттером та Л. Сморгуновим. Немає ніяких сумнівів і в тому, що саме від розвиненості парламентаризму в кожній окремій країні залежить досягнення такого зразка.

Матеріал даної роботи надає додаткові аргументи на користь того, що транзитологія має всі якості науки, що націлена на вивчення складних суспільно-політичних процесів, властивих колишнім авторитарним країнам. Про це свідчить, зокрема, бачення перехідного суспільства як цілісної системи та структурно-функціональний аналіз його компонентів. Особливо важливим у цьому відношенні є уточнення "кінцевої мети" демократизації. Наведені в рукопису аргументи промовляють на користь того, що консолідованою демократією не може стати псевдодемократичний чи якийсь гібридний режим. Але поки що залишається відкритим питання про співвідношення консолідованої та ліберальної демократії (при їх ототожненні будь-які роздуми про мету і стадії демократичного транзиту взагалі втрачають сенс).

У дослідженні підтверджено, що посткомуністичним суспільствам властиві деякі риси, що обтяжують шлях до демократії (згідно з авторськими напрацюваннями, їх зведено до восьми основних показників). Проте зазначена обставина не може ставити під сумнів принципи теорії демократичного транзиту.

З'ясовано, що успішність демократичного транзиту безпосередньо залежить від розвиненості органів народного представництва, а парламентаризм як суспільно-політичний феномен є одним з чільних компонентів кожної з стадій демократичного транзиту.

Згідно із зазначеними орієнтирами подальші наукові пошуки мають бути націлені на уточнення ефективності демократизації українського суспільства. Причому, за нашою оцінкою, мова має йти насамперед про співвідношення формальних та неформальних інститутів, а також про вдосконалення системи народного представництва.

Література:

1. Валерстайн І. Демократія, капіталізм і трансформація // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 2002. - № 2. - С. 72 - 85.

2. Васович В. Переходы к демократии в посткоммунистических странах (парадоксы перехода-демократизации) // Вестн. Москов. ун-та. - 1998. - № 2. - С. 19 - 48. - (Сер. 18. Социология и политология).

3. Дарендорф Р. После 1989. Размышления о революции в Европе. - М.: Ad Marginem,