Технократичне за своєю природою поняття "врядування", що виникло у сфері бізнесу під тиском міжнародного фінансового співтовариства, зокрема, Світового банку, починає на початку 1980-х рр. перетворюватися на "інструмент державного управління". Така особлива увага, що приділяється концепції, заснована на постулаті, відповідно до якого "good governance" (належне або ефективне врядування) відіграє визначальну роль у створенні сприятливого середовища для міцного й справедливого соціально-економічного розвитку.

Однак за рамками технократичних аспектів ідея ефективного врядування невіддільна від демократичного відновлення через нові концепції: пряма демократія, місцева демократія, демократія співробітництва тощо [4]

Докорінні зміни, що відбулися шляхом передачі урядами політичної влади та налагодження ними тісних стосунків із суб'єктами громадянського суспільства, сприяли формуванню думки про "нове публічне адміністрування" (new public management), яке стало домінувати при виробленні політики національними урядами в 1980 - 1990-х рр. [2]. Деякі з дослідників пов'язують урядування із аналітичною та нормопроектною діяльністю урядів. Вони вважають, що уряди продовжують відігравати провідну роль у політичному керівництві та наголошують, що існуючий стан речей має бути взірцем для впровадження нових форм врядування [5]. У проекті Світового банку із використання світових індикаторів врядування дається таке визначення - традиції та інститути, за допомогою яких у країні здійснюється влада [7]. В Організації Об'єднаних Націй прийнято підхід, відповідно до якого врядування означає процес прийняття рішень і процес, за допомогою якого впроваджуються рішення (або не впроваджуються) [3]. Трохи інший погляд у науковців, що роблять наголос на відносинах держави та суспільства. Вони розглядають врядування як будь-які спроби політичного керівництва залучити фізичних та юридичних осіб [1, 5].

Українські дослідники визначають врядування як взаємопов'язану діяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інститутів громадянського суспільства щодо вироблення публічних рішень з метою ефективної реалізації державних та регіональних інтересів [4]. Хоча в цьому визначенні фігурує лише вузька спрямованість - вироблення публічних рішень, а не вироблення та впровадження політики.

Але практично всі науковці поділяють врядування на два типи: врядування складних політичних інститутів (яке характеризується безліччю рівнів управління й владних структур, як, наприклад, федеральні, децентралізовані держави або Європейський Союз) і врядування підприємств, неурядових організацій тощо [1, 2, 5].

Перший тип врядування дозволяє розглядати відносини між різними державними партнерами, що діють на різних рівнях влади, які можуть навіть переплітатися та суб'єктами громадянського суспільства. Ідея полягає в прийнятті рішень, що стосуються державних дій, які були б ефективними з урахуванням цієї інституціональної складності.

Урядування політичних інститутів сприяє практичній координації між численними наявними суб'єктами, а також узгодженому виробленню норм і інструментів регулювання.

Істотним, однак, представляється виділити чотири головних аспекти концепції "врядування" першого типу:

· урядування спрямовано на раціоналізацію, підвищення довіри, модернізацію дій держави: необхідно домогтися відповідальності державного апарату за його дії, забезпечити більше високий ступінь незалежності експертів, скоротити бюрократію, домогтися прозорості й полегшити доступ до інформації, сприяти участі інших суб'єктів у прийнятті рішень. Ставиться мета відновити певну довіру до державних інститутів [1];

· ставиться під сумнів сам принцип мандата влади або владної вертикалі - одночасно виходячи з вимог ефективності й фактичної ролі, що грають безліч інститутів або суб'єктів на всіх щаблях. Зростання обсягу повноважень відповідно до завдань, що виникли перед державою за останні роки, припускає наявність усе більше складних, не ієрархічних механізмів координації: процедури переговорів, система партнерства й договорів, міжнародні угоди, інструменти посередництва, ринкові механізми, угоди про співпрацю й т.д., які, на погляд багатьох фахівців, перебувають у центрі поняття "врядування" [1; 5];

· "врядування" вимагає розширити традиційні погляди на раціональність. Наприклад, це виражається в разючій здатності "винаходити", а потім і поширювати ці нововведення. Це також стосується і значного розширення сфери аналізу при прийнятті рішень (регуляторний вплив, економічний розрахунок, інструменти звітності, оцінка ризиків тощо). Зміст зазначених принципів полягає в тім, що вони можуть пристосовуватися до гнучких форм відносин між суб'єктами [Там само];

· "врядування" є, по своїй суті, перерозподілом влади і її функцій між державою, іншими місцевими або міжнародними органами, ринком і громадянським суспільством. Від способу управління, за якого держава бере на себе всю відповідальність і одноосібно визначає дії інших суб'єктів, відбувається перехід до способу управління, при якому всі зацікавлені суб'єкти колективно виконують ці обов'язки [Там само].

Тобто, врядування на сьогодні припускає:

· поступову децентралізацію та деконцентрацію державного управління;

· відкриті переговори з численними суб'єктами громадянського суспільства;

· ліквідацією бар'єрів між державною й приватною сферами, створення партнерських структур, налагодження публічно-приватного партнерства.

Одним із визначень, яке найбільш вдале передає сутність терміну "європейське врядування", - це правила, процеси та норми поведінки, що впливають на спосіб здійснення владних повноважень інститутами ЄС та держав-членів, особливо стосовно забезпечення їх відкритості, участі громадськості, підзвітності, ефективності та узгодженості [6].

Таким чином, концепція європейського врядування припускає впровадження нових методів вироблення державної політики, спрямованих на переговори, а також нових способів її впровадження, зокрема через партнерські відносини.

Отже, зазначена концепція приводить до переосмислення відносин між різними економічними, соціальними й політичними