Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент





УДК 328

УДК 328.126

Ю. Д. ДРЕВАЛЬ

ІНСТИТУАЛІЗАЦІЯ ПАРЛАМЕНТСЬКОЇ ОПОЗИЦІЇ

Розглянуто питання статусу парламентської опозиції. Сформульовано й обґрунтовано авторське тлумачення її інституалізації. Доведено, що інституалізація парламентської опозиції має базуватись на гармонійному поєднанні нормативних і суто політичних складових.

The question of parliamentary opposition status has been considered. Author's interpretation of its institutionalization has been formulated and substantiated. It has been proved that the institutionalization of parliamentary opposition should be based on harmonious unification of statutory and exclusively political constituents.

Спектр діяльності основних політичних сил фокусується у представницьких законодавчих зібраннях, парламентах. Засобом демократичних виборів соціальна і політична фрагментація уособлюється кандидатами в депутати (особисто чи партійними структурами) й у разі їхньої перемоги переноситься до парламентів. Характер підготовки й особливо прийняття парламентських рішень (як правило, більшістю голосів) зумовлює представників різних політичних сил консолідуватися, об'єднуватися навколо спільних принципів та програм.

Одна чи декілька політичних сил залишаються поза владною коаліцією. Такі сили принципово не можуть вважатися якоюсь розпливчастою меншістю, яка являє собою суто ситуаційне поєднання політичних сил, не має програми конкретної поточної роботи й надихається лише бажанням перемогти в наступних електоральних змаганнях. Адже наявність і розвиненість інституту політичної (парламентської) опозиції є однією з головних рис визначення демократичного політичного режиму.

Особливості дослідження інституту парламентської опозиції з часом суттєво змінювалися. Початкові наукові розвідки, які велися впродовж другої половини ХІХ - початку ХХ ст., відзначались деякою прямолінійністю в характеристиці відносин між більшістю та опозицією, їхньою наперед заданою ворожістю. Такі погляди були притаманні, наприклад, німецькому юристові Г. Єллінеку, який, виходячи з того, що парламентська більшість є однією з форм політичного насилля, увагу читачів фокусував на засобах боротьби меншості за свої права в парламенті: обструкції (відмові від голосування) та сецесії (неучасті у пленарних засіданнях) [3, с. 5, 7].

У новітні часи уява про предмет дослідження значно поглибилася. До початку 1990-х рр. роботу в цьому напрямку вели переважно західні дослідники (А. Божокі, Р. Даль, Л. Дог, Г. Кречмер, Г. Оберойтер, Дж. Пауел, Р. Пенніман, Е. Ціммерманн, Б. Шлоєр та ін.), адже радянська модель організації влади з її ключовою ідеєю монолітної волі трудящих не передбачала нічого подібного. Природно, що значну увагу вказаній проблематиці приділяли партологи (зокрема, М. Дюверже, Дж. Ішіяма, Дж. Сарторі та О. Кірххаймер), адже у класичному вигляді інститут парламентської опозиції представляють саме політичні партії.

Учені, зокрема, розділяють системну й позасистемну опозицію. При цьому слід враховувати, що системну опозицію інколи ототожнюють з лояльною опозицією, а позасистемну - зі структурною чи принциповою опозицією [10, с. 213]. До першого типу відносять абсолютну більшість політичних партій Заходу, як суто центристських, так і ліво- та правоцентристських. До другого типу з деякими зауваженнями відносять партії комуністичної орієнтації, а також деякі націонал-патріотичні партії та рухи.

Разом з тим, ще далекою від вирішення залишається проблема інституалізації парламентської опозиції. Її, як правило, вирішують на основі моделей (чи типів) парламентської опозиції. При цьому залишається невизначеним фактор співвідношення правової та політичної інституалізації. За нашою оцінкою, у руслі зазначеної проблеми саме останньому факторові слід приділяти головну увагу. Адже парламентські фракції хоча й базуються у своїй діяльності на нормативних актах, але водночас мають доволі широке поле для політичних маневрів ("політичне поле").

Великого значення набуває використання досвіду функціонування інституту парламентської опозиції і для України, яка поки що лише опановує відповідну практику парламентського структурування. Події останніх років, зокрема, загострення протистояння між основними політичними силами у Верховній Раді України та перехід до парламентсько-президентської форми правління, зумовили посилення уваги до вказаної проблематики. Зареєстровано декілька законопроектів, націлених на унормування статусу парламентської опозиції. Дедалі частіше до вказаної проблематики звертаються і юристи (В. Журавський, В. Кампо, О. Совгиря та ін.) та політологи (М. Михальченко, Є. Перегуда, Ф. Рудич, С. Рябов та ін.). У руслі нашого дослідження заслуговують на увагу зауваження С. Рябова, що інституційований статус парламентської опозиції є однією з гарантій урахування потреб усіх сегментів сьогоденного суспільства [7, c. 16].

Але в питанні інституалізації парламентської опозиції поки що превалюють загальні оцінки. У низці недостатньо опрацьованих аспектів проблеми передусім слід виділити питання особливостей функціонування парламентської опозиції в умовах перехідного суспільства та принципів її інституалізації. У свою чергу, від уточнення зазначених питань залежить і визначення статусу опозиції у Верховній Раді України в цілому.

Метою роботи з урахуванням наведених вище аргументів є з'ясувати принципи та суть інституалізації парламентської опозиції (що, у свою чергу, неможливе без уточнення поняття політична інституалізація), а також особливості інституалізації вказаного інституту в умовах переходу від авторитаризму до демократії.

Традиції парламентської опозиції беруть початок з першої половини XVII ст., коли в англійській палаті громад партії стали визначатись у відношенні "від супротивника" [5, с. 109]. Звичайно, з тих часів названий інститут зазнав докорінних змін. Сучасній парламентській опозиції, як правило, відводять здійснення трьох основних функцій: 1) критикувати уряд; 2) пропонувати альтернативу; 3) формувати кадри для виконання власних програм у разі приходу до влади.

Але це далеко не повний перелік тих завдань, які стоять перед парламентською опозицією. Адже вона є основним каналом вираження соціального невдоволення існуючим станом речей, важливим фактором майбутніх перетворень і


Сторінки: 1 2 3 4