Дослідження заявленої в назві роботи проблеми неможливе без вияснення суті поняття "інституалізація". А останнє, у свою чергу, повністю залежить від розуміння базового для цього випадку поняття "інститут", яке доволі широко застосовується в юридичних, політологічних та управлінських науках.

У категоріальному апараті юридичної науки одне з чільних місць відведено правовому інститутові. У тлумаченні відомого російського конституціоналіста В. Чіркіна мова йде про "певну сукупність норм, які регулюють групу однорідних суспільних відносин у рамках даної галузі права" [8, c. 121]. Відтак, під інституалізацією будь-якого правового інституту розуміється процес правового оформлення його організації та діяльності.

У відношенні ж політичного інституту немає такої чіткості, що пояснюється передусім сталою традицією ототожнення понять інститут та інституція, а також деякими розбіжностями у тлумаченні вказаного поняття з боку представників американської та європейської політичної науки. Для того щоб поняття "політичний інститут" стало однією з основ дослідження, знадобилася додаткова аналітична робота. Отже, якщо систематизувати сучасні напрацювання на цю тему і вибудувати логічно- смисловий ряд, то політичним інститутом визнаються "правила гри", "створені людиною обмежувальні рамки, що організують відносини між людьми", "формальні і неформальні процедури, типові практики, норми й угоди, котрі вбудовані в організаційні структури політичного і економічного устрою" [2, с. 7].

Очевидно, що політична інституалізація, яка може бути "формальною" чи "неформальною", є ширшою порівняно з правовою інституалізацією. У розрізі тематики дослідження на особливу увагу заслуговують неформальні інститути, які позначаються насамперед позаправовими практиками і властиві будь-яким політичним режимам. Більше того, вони відображають загальну світову тенденцію до звуження сфери правового регулювання. Але водночас слід зауважити, що їхнє переважання в царині відносин з формальними інститутами призводить до значного ущемлення інститутів демократичного врядування (у даному відношенні вдалим є порівняння політичних інститутів з айсбергом, надводну частину якого складають формальні інститути і в випадку переважання неформальних інститутів айсберг перекидається). Отже, неформальна інституалізація, суть якої за справедливою оцінкою німецьких дослідників В. Меркеля та А. Круассана складає витіснення формальних інститутів неформальними практиками [6, с. 20], загрожує цивілізованому розвиткові відносин між окремими групами в парламенті та парламентаризму в цілому.

Відтак, виходячи з наведених вище фактів та аргументів, під політичною інституалізацією парламентської опозиції ми розуміємо підвищення її ролі в організації та діяльності парламенту, яке ґрунтується на комплексові нормативно-правових актів (передусім процедурного характеру) та суто політичних факторів (в авторському тлумаченні, "політичного парламентського права").

Звичайно, за умови демократичного врядування відносини між двома найбільшими внутрішньопарламентськими угрупованнями мають базуватись передусім на "праві", і вже на цій основі - на різнобічних домовленостях і компромісах. Домінування ж у цьому співвідношенні "політики" підриває основи демократичного врядування і підштовхує парламентську опозицію до виходу за рамки "системи" (критерій структурної опозиції).

Р. Даль, залежно від особливостей політичного структурування, виводить чотири основні моделі інституалізації парламентської опозиції: вестмінстерську або британську (яка виходить з двопартійної системи і передбачає чітке розмежування парламентської більшості та опозиції), континентальну (коли опозиція репрезентується кількома політичними партіями, що зумовлює відносну організаційну слабкість вказаного інституту), скандинавську (коли опозиція формується за участі широкого кола суб'єктів - не лише політичних партій, а й найбільш потужних асоціацій громадянського суспільства, що стимулює її учасників до використання механізмів соціального партнерства та до внутрішньопарламентських компромісів) та американо-швейцарську (яка виходить з порівняно слабких політичних партій та слабкості межування між більшістю та опозицією) [1].

Відомо, що діяльність парламентської опозиції напряму залежить і від форми державного правління та характеру парламентської коаліції. За умов парламентської чи парламентсько-президентської форми правління уряди меншості, наприклад, надають доволі комфортні умови для її існування (парламентська меншість за таких умов має багато підстав для того, щоб у свою чергу стати більшістю). Оптимально узгоджуються з ефективно діючою опозицією мінімально переможні коаліції, адже за таких умов вона матиме доволі потужний кількісний склад. Натомість широка коаліція не залишає опозиції ніяких шансів для повноцінного функціонування.

У президентських системах консолідуючим фактором для функціонування опозиції, яка прямим чином не впливає на формування і діяльність урядів, природно вважаються президентські вибори, які лише й можуть привести колишню опозицію на владний олімп. За такої форми правління опозиція в законодавчих зібраннях має не досить комфортні умови для існування, хоча за умови "роздільного правління" вона й сама стає більшістю, опозиційною до Президента. При цьому інколи виникають доволі пікантні ситуації. Як свідчить, наприклад, бразильський досвід, якщо президентська партія в парламенті перебуває в меншості, президенти досить часто шукають підтримки з боку парламентської більшості, яка формально знаходиться в опозиції [9, с. 300].

До цього слід додати, що в демократичних країнах зі стабільними політичними режимами поведінка представників системної опозиції значною мірою залежить не лише від гостроти питань, що обговорюються, а й від політичних традицій та усталених правил гри. Наприклад, в Іспанії та Італії партії системної опозиції досить часто ведуть жорсткі й на перший погляд непримиренні дискусії з владою, але в разі виникнення реальної загрози громадському правопорядку й інститутам влади вони, як правило, "поступаються принципами"