Проте в деяких європейських країнах опозиційні політичні сили не воліють здійснювати навіть ті функції, які притаманні системній опозиції. У ФРН, наприклад, опозиційним парламентарям більш властиві прямий вплив і участь у владі, аніж відсторонення чи дистанціювання від неї. За свідченням німецького дослідника К. Зонтхаймера, «уряду приходиться порівняно рідко (окрім великих дебатів з основних питань) боятися опозиції як контролюючої інстанції, оскільки і вона прагне лише дещо "покерувати"» [4, с. 234].

У законодавстві демократичних країн правовому регулюванню відповідних суспільних відносин приділяється незначна увага. Серед західноєвропейських країн лише в одній Португалії прийнято спеціальний закон про опозицію (і то він був прийнятий як один з кроків для переходу від авторитаризму до демократії). У багатьох цивілізованих країнах існує чимало стандартних правил функціонування парламентської більшості та опозиції, які базуються не на правових нормах, а на узгоджених зацікавленими сторонами "правилах гри". До них першочергово можемо віднести конкретний перелік комітетів, які мають скеровуватися представниками опозиції, а також традиційний пріоритет опозиції у сфері подання законопроектів (адже у стабільних країнах влада, як правило, схильна скоріше до підтримання існуючих норм життя, аніж до їх реформування). Натомість акцентування уваги на цих інститутах загалом властиве країнам зі слабкими традиціями демократичного врядування чи "молодим демократіям".

Такий стан речей пояснюється декількома головними обставинами. По-перше, базуванням основних законів на ідеях народовладдя та "чистої" демократії (з акцентом на тому, що влада виходить від народу, а не від партій); по-друге, принципом вільного мандату, який вказує на загальнонаціональний статус депутатів і послаблює їх межування на партійно-фракційній основі; по-третє, вивільненням конституцій та частково інших нормативно-правових актів від надмірної завантаженості; по-четверте, активною участю всіх парламентських партій у роботі парламентів і неможливістю чіткого проведення між ними "правової" межі.

Доволі складним є процес формування інституту політичної опозиції і в перехідних суспільствах. Труднощі першочергово залежать від слабкої політичної структуризації суспільства. Фрагментаризована чи атомізована партійна система не націлена на виконання однієї з найбільш значущих власних функцій. Вона відзначається тенденцією не до консолідації певних соціальних прошарків, а навпаки, до посилення процесів їхнього розпорошення. До цього обов'язково слід додати й нерозвиненість громадянського суспільства. Лідери держави та представники парламентської більшості за умови відсутності належних стримуючих чинників тяжіють до суттєвого ущемлення опозиції та до перетворення її на демократичну декорацію недемократичного режимові.

Поступово інститут парламентської опозиції стверджується і в українській політичній системі. До речі, впродовж останніх трьох скликань Верховної Ради України в статусові опозиції почергово знаходились усі парламентські партії. На перший погляд, це може вважатися свідоцтвом утвердження демократичних засад врядування (одним з факторів якого справедливо визнається послідовна зміна політичних еліт, що знаходяться при владі). Утім, процес інституалізації опозиції у стінах українського парламенту протікає зі значними ускладненнями. Відносини між двома основними внутрішньопарламентськими угрупованнями залишаються вкрай напруженими. Практиці українського парламентаризму властиві не лише протистояння та звинувачення опонентів у численних зрадах, а й постійні намагання використати правові норми виключно у власних інтересах. Зримо виявляється й ігнорування інтересів меншості з боку представників парламентської більшості (наприклад, у питаннях виборів голови парламенту та його заступників, розподілу керівних посад у комітетах та законопроектів, поданих представниками опозиції).

Вищевикладене свідчить на користь того, що в перехідних суспільствах, у тому числі і в Україні, необхідно приділяти більше уваги правовому регулюванню інституту парламентської опозиції.

Стосовно українського парламенту першочергово, за нашою оцінкою, мова має йти про внесення відповідних змін про правові норми стосовно питань про обрання Голови Верховної Ради України та його заступників, про обрання народних депутатів до парламентських комітетів та розподілу в них керівних посад, про статус депутатських фракцій, про участь опозиційних сил у законопроектній діяльності та парламентському контролі. Очевидно, слід переглянути й конституційну норму стосовно необхідності попередньої підтримки рішення про направлення запиту до Президента України не менш як однією третиною від конституційного складу Верховної Ради України (адже у випадку створення "дуже широкої коаліції" опозиція не може скористатися вказаною правовою нормою). Усе ж, при опрацюванні питань правого регулювання названого інституту слід застерігатися надмірної конкретизації, щоб не перейти межі, за якою регламентування вже не сприяє, а навпаки, заважає оптимізації відповідних відносин.

Отже, інститут парламентської опозиції складає невід'ємний атрибут цивілізованого парламентаризму та політичної системи демократичного суспільства. Його інституалізація може бути як формальною (засобом закріплення відповідних відносин у правових нормах), так і неформальною (на основі політичних домовленостей та компромісів). Звичайно, базовою в цьому співвідношенні має бути нормативна складова. Але засобом права слід регулювати лише найбільш важливі відповідні відносини, що має забезпечити широке поле для діалогу та внутрішньопарламентських компромісів.

Поки що залишається відкритою проблема визначення форми правового регулювання інституту опозиції у Верховній Раді України, що вимагає окремого дослідження.

Література:

1. Даль Р. Поліархія. Участь у політичному житті та опозиція / Р. Даль. - Х. : Каравела, 2002. - 216 с.

2. Древаль Ю. Д. Політична реформа: вдосконалення політичних інститутів, чи... з пастки в пастку? / Ю. Д. Древаль // Віче. - 2005. - № 2. - С. 7-9.

3.