До цього слід додати, що ставка мінімальної заробітної плати, яку отримують чимало працівників в Україні, на сьогодні все ще нижча за прожитковий мінімум. Так, у 2008 р. середньорічний рівень мінімальної заробітної плати в Україні складає 527,5 грн, що сягає лише 81,2 % середнього на рік прожиткового мінімуму, який для працездатних осіб дорівнює 649,5 грн [2]. У той же час, за думкою експертів Євросоюзу, мінімальна заробітна плата має становити 2 - 2,5 прожиткових мінімуму [7], бо повинна згідно з Європейською соціальною хартією забезпечувати працівникам та їхнім сім' ям достатній життєвий рівень. Зважаючи на це, норма щодо визначення розміру мінімальної заробітної плати з урахуванням потреб працівників та їх сімей закладена до Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо встановлення мінімальної заробітної плати на рівні прожиткового мінімуму для працездатних осіб", який набирає чинності з 1 січня 2009 р. [1]. Тим не менше у проекті Закону України "Про Державний бюджет України на 2009 рік" віднайшли шлях для того, аби обійти законодавчо закріплену норму щодо визначення розміру мінімальної заробітної плати, встановивши оклад працівника першого тарифного розряду Єдиної тарифної сітки для працівників бюджетної сфери (з 1 січня 2009 р. на рівні 630 грн, з 1 квітня - 655 грн, з 1 жовтня - 710 грн та з 1 грудня 2009 р. - 807 грн на місяць [3, ст. 53]), зумовивши виплату заробітної платні в розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб за виконану місячну погодинну норму праці. Але треба відзначити і позитивний момент Проекту, бо з 1 грудня 2009 р. пропонований оклад працівника першого тарифного розряду має зрівнятися із прожитковим мінімумом для працездатних осіб.

Невисокий рівень оплати праці в Україні має глибоке об'єктивне підґрунтя, пов'язане із невисокими здобутками щодо рівня валового внутрішнього продукту, що припадає на одну особу (табл. 3). На сьогодні порівняно з багатьма іншими країнами світу Україна має значно менший обсяг валового внутрішнього продукту, який у розрахунку на душу населення в 2000 р. істотно зменшився порівняно з 1990 р. (4065 проти 8953 дол. США) і на 2004 р. відновився лише до 5984 дол. США.

Забезпечення просторового розвитку України має базуватися на аналізі особливостей кожної із субнаціональних адміністративно-територіальних одиниць та дослідженні їхнього внеску в соціально- економічні досягнення держави. У таблиці 4 показане порівняння трьох показників, що характеризують здобутки областей України та Автономної Республіки Крим станом на 2006 р. щодо валового регіонального продукту, який припадає на одну особу, середньомісячної заробітної плати та доходів мешканців цих регіонів (дані представлено та розраховано із використанням офіційних відомостей Державного комітету статистики [6]). Як видно з таблиці, в якій регіони України подані в порядку зменшення співвідношення валового регіонального продукту, що припадає на одну особу, до середнього в країні рівня, одна частина областей має середні доходи значно нижчі за досягнення у продуктивності праці, а більше половини набагато більші, особливо це стосується Тернопільської та Чернівецької областей.

Незалежно від року проведення міжрегіональних співставлень в Україні зберігається значний розбіг у рівнях середньомісячної заробітної плати. Так, у 2007 р. у м. Київ цей показник дорівнював 2300 грн, у Донецькій області - 1535 грн, у Дніпропетровській - 1455 грн, у Запорізькій - 1394 грн при середньому рівні по Україні в цілому 1351 грн. У той же час, у Тернопільській області середньомісячна оплата праці на той період складала всього 943 грн, у Волинській - 1013 грн, у Чернігівській - 1016 грн, у Херсонській області - 1017 грн [6], що становило лише 70 - 75 % від середнього у країні рівня.

Крім наявності різних рівнів соціально-економічного розвитку регіонів України існує ще одна проблема, на яку звертає увагу Г. Губерна, - невідповідність соціальних характеристик регіонів та економічних результатів їх діяльності. Так, наприклад Донецька область, що має один з вищих показників виробленого валового регіонального продукту в розрахунку на одну особу, за рівнем соціального розвитку (який визначають стан та охорона здоров' я, екоситуація, умови проживання, рівень освіти, соціальне середовище та демографічні зрушення) обіймає останнє місце [4, с. 35], а за методикою розрахунку узагальнюючої оцінки рівня і якості життя населення, запропонованою В. Пономаренком, М.

Кизимом та Ф. Узуновим, потрапляє до "Зони лиха" [9, с. 201]. Аналогічний дисонанс можна побачити щодо Дніпропетровської, Запорізької, Луганської областей України, у той же час низка регіонів має соціальні здобутки значно вищі за результати економічної діяльності, що можна розглядати як відсутність особистих стимулів мешканців кожної конкретної території до сприяння її економічного розвитку, а тим більше підвищення внеску регіону до розвитку держави.

Таким чином, при наявності позитивних тенденцій у розвитку України лишається ще багато невирішених проблем, пов'язаних з необхідністю забезпечення подальшого зростання