Таким чином, державний механізм управління економікою також не є "чарівною паличкою", яка автоматично усуває недоліки ринкового механізму. І як не без підстав відмічалося багатьма дослідниками, було б невірним вважати, що держава завжди здатна успішно справлятися з тими проблемами, які не під силу ринку. Іноді випадки фіаско ринку, які, згідно з ортодоксальною теорією, повинна усунути держава, пов'язані з меншими витратами, ніж їх усунення. Тоді суспільству вигідніше змиритися з певною недосконалістю своєї економіки і не намагатися її в цьому аспекті оптимізувати. Держава намагається не допустити фіаско ринку; але це не завжди дає позитивні результати через такі причини: а) адміністративна неефективність державних органів управління та їх дієвий захист від конкуренції; б) через психологію чиновників, які намагаються використовувати державні установи у власних корисних інтересах [2, с. 60].

Масштаби державного регулювання, а відповідно, пошук оптимального співвідношення ринку і держави не є сталою величиною. Це співвідношення досить динамічне, постійно змінюється під впливом багатьох соціально-економічних чинників. Про це свідчить зарубіжний досвід країн з розвинутою ринковою економікою.

Так, глибока економічна криза і Велика депресія 1929 - 1932 рр. у

США і в інших країнах обумовили посилення втручання держави в економіку. Тобто дестабілізація економіки, її кризовий стан, загострення соціальних протиріч спричинили розширення масштабів економічної діяльності держави. Їй вдалося певною мірою усунути негативні наслідки дії ринкових сил. І навпаки, надмірне, а іноді неефективне втручання держави в економічні і соціальні процеси може спричинити також загострення соціально-економічних суперечностей у суспільстві. В обох випадках мова йде про переміщення центру тяжіння у співвідношенні ринку і держави. Нерідко це супроводжується зміною форм, способів, механізмів, методів і інструментів в економічній політиці держави - від жорстоких до ліберальних, і навпаки.

Так, у післявоєнний період у Західній Європі значне одержавлення ринкових за своєю суттю систем було виправдане і дозволило вирішити низку гострих проблем. Однак на кінець 1970-х рр. у більшості розвинутих країн економічна стабільність порушилася. Поглибилися економічні спади, прискорилися процеси інфляції, зросло безробіття, знизилися темпи оновлення виробництва.

Тому не випадково у 1980-ті рр. у більшості розвинутих країн набрало сили так зване дерегулювання економіки. Держава відмовилася від регулювання низки економічних процесів, залишаючи їх на розсуд корпорацій і фірм. У результаті посилилися регулюючі тенденції ринку. Однак у 1990-ті рр. неоконсервативна хвиля з її "рейганомікою" і "тетчеризмом" стихає. Інакше кажучи, у багатьох країнах відходять від правоконсервативної до більш помірної позиції щодо державного втручання в економічні процеси. Як уже відзначалося, змінюються пріоритети централізованого регулювання.

Таким чином, досить поширена в економічній літературі теза про послаблення економічної ролі держави в розвинутих країнах потребує уточнення. Держава змінює пріоритети, форми діяльності і функції, намагається звільнитися від тих, які краще й ефективніше виконує ринок. Між ринком і державою встановлюється новий баланс, не виключено, що в майбутньому він ще не раз зміниться. У цілому ж сучасні економічні системи (змішана економіка, соціальне ринкове господарство) управляються і ринком, і державою. При цьому ринок і держава діють невідокремлено, відбувається взаємодоповнення функцій ринку державним регулюванням.

Масштаби економічної діяльності держави, конкретні форми, механізми і методи цього процесу істотно відрізняються в окремих країнах. Така специфіка обумовлена багатьма причинами. Головні з них: модель національної економіки; історія, традиції і культура певного народу, його менталітет; геополітичне положення країни, її масштаби тощо. У цьому зв'язку доречною є теза, згідно з якою природі державності, в конкретних формах держав є багато універсального, типового, притаманного їм давно і відтвореного в різні часи і в різних народів. І разом з тим майже ніде і нічого буквально не повторюється, а набуває якийсь винятковий самопрояв. Кожна держава чимось відрізняється від іншої [3, с. 66].

Саме тому навіть для певного часу не можна знайти загальні стандарти, розробити конкретні схеми, що були б однаково ефективні для різних країн світу. Ефект від цього буде невеликий. Спільними можуть бути лише деякі концептуальні положення. Неправильно абсолютизувати і перебільшувати роль держави і тим самим недооцінювати потенціал ринкової саморегуляції, яка базується на матеріальній зацікавленості і відповідальності всіх суб'єктів економіки. І навпаки, слід завжди враховувати, що ринок не все робить ефективно, а деякі процеси не може регулювати взагалі. Із цього положення витікає теза, яку можна віднести до аксіом, - кожній країні для певного часу потрібно вести пошук раціонального, ефективного співвідношення двох важливих регуляторів національної економіки - ринку і держави. Безперечно, що ця проблема дуже складна і вирішити її повною мірою, напевне, ще не вдалося ні в одній країні. Водночас досвід багатьох з них, і насамперед з розвинутою ринковою економікою, свідчить, що там досягнута більш-менш ефективна рівновага між ринком і державою, при цьому враховується її динаміка. Про це свідчить і хвилеподібний процес втручання держави в економіку. Мистецтво державного регулювання заключається у своєчасному відгуку на виклики часу. Держава не може чекати, коли наступить загострення соціально-економічних