зробили спробу створити єдину християнську державу, яка стала б християнським домом, який би об’єднував усі народи Європи для забезпечення вічного християнського миру. Більшість європейських правителів прийняли тоді обітницю утримання від воєнних дій. Так зародилася концепція Божого світу серед держав (яка, на жаль, виявилася утопічною).
Новітня історія формування системи міжнародної безпеки починається після Першої світової війни, яка була на той час настільки руйнівною, що провідні країни світу прийшли до розуміння необхідності об'єднання міжнародних зусиль для запобігання війн, забезпечення безпеки від них. В 1919 р. з метою "розвитку співробітництва між народами й гарантії їхнього миру й безпеки" була створена Ліга Націй. У 1932 - 1934 рр. була проведена "Загальна конференція по роззброєнню", на якій всебічно обговорювалися проблеми міжнародної безпеки та шляхи її забезпечення. Цей період умовно можна визначити як перший (початковий) у створенні і формуванні міжнародної безпеки в новій історії людства. Основними принципами, які були покладені в той час в основу побудови міжнародної безпеки і зберегли свою актуальність і на цей час були принципи силового балансу (паритету) і силового страхання.
Однак, не зважаючи на всі зусилля, надійну систему колективної безпеки ні в Європі, ні в інших регіонах у міжвоєнний період реалізувати не вдалося.
Основи створення системи і забезпечення міжнародної безпеки, які діяли в другий період її розвитку від завершення Другої світової війни до завершення "холодної війни", були визначені в Ялтинській й Потсдамській угодах (1945 р.) про післявоєнний устрій миру. Найбільш визначними подіями цього періоду були такі.
Зусиллями світового співтовариства в цей час було сформовано новий міжнародно-правовий механізм для запобігання війни, підтримки й зміцнення миру. Були створені відповідні міжнародні й регіональні інститути (насамперед, Організація Об'єднаних Націй. Головна відповідальність за підтримку міжнародного миру й безпеки покладена на Раду Безпеки ООН). При створенні ООН в першій статті Статуту цієї організації, де визначено її головне завдання в найзагальнішому вигляді було сформульоване і поняття міжнародної безпеки та представлені шляхи її досягнення: "Підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією метою приймати ефективні колективні заходи для запобігання і усунення загрози миру і придушення актів агресії або інших порушень миру та проводити мирними засобами, у згоді з принципами справедливості і міжнародного права, залагоджування або вирішення міжнародних суперечок або ситуацій, які можуть привести до порушення миру".
Великим внеском у зміцнення міжнародної безпеки стали Гельсінські (1975) і наступні рішення й домовленості держав - учасників Наради по безпеці й співробітництву в Європі. Однак кардинальному рішенню проблем міжнародної безпеки до кінця 1980-х рр. перешкоджали розкол світу на дві системи, жорстка конфронтація між ними, що мала характер "холодної війни". У другій половині 1980-х рр. як історична перспектива була висунута ідея всеосяжної системи міжнародної безпеки.
До того часу у сформованій за післявоєнні десятиліття системі міжнародних відносин у сфері безпеки відбулися докорінні зміни, які ознаменували початок нового - третього періоду її становлення і розвитку. Найбільш важливими з них стали: закінчення "холодної війни" та саморозпуск Організації Варшавського Договору, розпад СРСР і перетворення США в єдину наддержаву й одночасно - формування нових центрів сили (Китай, Європейський Союз, Російська Федерація тощо); зростання ролі міжнародних інститутів і міжнародного права в регулюванні життєдіяльності світового співтовариства; переміщення вісі міжнародної напруги з лінії "Захід - Схід" на лінію "Північ - Південь", прояву та певного розвитку "конфлікту цивілізацій".
На рубежі XX ст. і XXI ст. відбулися події, які привели до глобальних змін і припинення ефективної дії домінуючої до цього історичного періоду парадигми міжнародної і національної безпеки. Багато аналітиків пов'язують перехід від одного світопорядку до іншого, до нових реалій у побудові міжнародної безпеки із подіями 11 вересня 2001 р. у США. США у відповідь на них висунули доктрину відплати і почали військові акції в Афганістані. Таким чином, у розвитку міжнародної безпеки розпочався новий - четвертий період, який триває і до сьогодні. Він ознаменувався інтенсифікацією процесів глобалізації, демократизації, науково-технічної революції, загостренням суперечностей між інтернаціоналізмом (або космополітизмом), з одного боку, і націоналізмом, цивілізаційними особливостями - з іншого, якісним зростанням ролі регіональних і колективних систем безпеки, недержавних дійових осіб, зміною співвідношення потенціалів "центрів сили" й провідних держав світу, зміною самого статусу центрів сили в сучасній системі міжнародних відносин і навіть самого поняття "центр сили". Якщо раніше під "центром сили" у світовій політиці розумілися державні системи, з цілком певними параметрами військово-політичного і економічного потенціалу, відомими і достатньо ясними стратегічними і ідеологічними концепціями, то тепер на роль "центру сили" у світовій політиці починають претендувати утворення, стратегічні цілі і, головне, матеріальний потенціал яких не піддаються точному визначенню. Це приводить до кардинальних змін принципів взаємин між "центрами сили", та до змін у базових основах міжнародної і національної безпеки.
Загострення й урізноманітнення характеру загроз міжнародній безпеці обумовлених вищезазначеними протиріччями і проблемами вимагало створення і активного розвитку теоретичних основ міжнародної безпеки, покликаних виявити рушійні сили, мотиви, закономірності поводження учасників взаємодії в цій галузі. Слід зазначити, що розробка теорії міжнародної безпеки - стала не тільки вирішенням суто наукового завдання. Справа в тому, що залежно від сприйняття лідерами й суспільством тієї або іншої держави,
