Іноземне інвестування регулюють за допомогою розробки і реалізації політики щодо його залучення, що має стати невід'ємною частиною загальноекономічної політики держави.

Світовий досвід свідчить, що ефективна політика залучення іноземних інвестицій здатна перетворитися на конкурентну перевагу країни. При цьому вона має враховувати не тільки інтереси приймаючої країни, а й фактори, що визначають характер інвестування з боку іноземного інвестора.

Стратегія залучення іноземних інвестицій в українську економіку має виходити з балансу між відкритістю економіки й розумним протекціонізмом і ґрунтуватися, в першу чергу, на забезпеченні національних інтересів, що має на увазі забезпечення державою своєї безпеки і потреб власного розвитку.

З економічної точки зору аспект національних інтересів визначається створенням сприятливих умов для розвитку вітчизняного виробництва, підвищенням життєвого рівня населення і має втілитися в чітко сформульовані галузеві й територіальні пріоритети розвитку економіки.

Політика залучення іноземних інвестицій має відповідати певним вимогам і умовам, що покликані закласти основу стійкого припливу капіталу. Серед цих вимог можна виділити такі:

стабільність законодавства, формування чіткої і ясної нормативно- правової бази регулювання іноземних інвестицій;

введення конкурентоспроможного рівня податків, тарифів і пільг, які відповідають умовам іноземних інвестицій, що склалися в інших країнах, котрі є конкурентами України як ринки вкладення іноземного капіталу;

наявність гнучкої фінансової політики в галузевих і регіональних напрямах, що забезпечує досягнення пріоритетних цілей розвитку народного господарства;

однозначність компетенції державних органів при вирішенні питань іноземних інвестицій, усунення дублювання з боку різних відомств, максимальне наближення до принципу "одного вікна" під час оформлення капіталовкладень і здійснення інвестиційних проектів;

розробка порядку залучення приватних інвесторів до фінансування пріоритетних проектів разом з державою і під її гарантії;

забезпечення засобів як державних, так і приватних на конкурсній основі;

організація комплексної системи страхування інвестицій від некомерційних ризиків;

розробка державної програми і створення спеціальних інститутів з повернення вивезеного з України капіталу.

Ставлення до іноземних інвестицій різне, залежно від рівня розвитку економіки, стану кон'юнктури ринку, конкурентоспроможності продукції. В одних випадках іноземні капітали залучаються за будь-яку ціну в будь-який об'єкт, в інших - тільки на певних умовах, у чітко визначені галузі, регіони й у певних формах.

Державна політика залучення іноземних інвестицій розрізняється по країнах. Країни-імпортери капіталу зацікавлені в залученні іноземних інвестицій зазвичай через такі причини:

брак засобів для фінансування економічного розвитку країни, необхідність підвищення рівня зайнятості населення, подолання дефіциту платіжного балансу тощо (характерно для найменш розвинутих країн);

удосконалення господарської структури, технічне переозброєння виробництва, підвищення конкурентоспроможності (характерна для середньо- і високорозвинених країн);

допуск іноземного капіталу в національну економіку на основі взаємності, тобто в рамках взаємних торгово-політичних і інвестиційних угод.

Для умов України характерні дві перші причини. Оскільки Україна стоїть у ряду перших серед середньорозвинутих країн, залучення іноземних інвестицій має бути селективним, погодженим з конкретними завданням, що стоять перед країною. Інвестиції з-за кордону необхідні у певних галузях і регіонах, щоб перебороти структурні диспропорції й зростаючу технологічну відсталість.

Головним завданням держави на сучасному етапі розвитку української економіки є структурна перебудова з метою забезпечення економічного зростання, виходу на траєкторію стійкого розвитку і досягнення конкурентоспроможності на світовому ринку. Відповідно до цього як пріоритетні напрями для залучення і використання іноземних капіталовкладень доцільно такі: освоєння незадіяного науково-технічного потенціалу і розвиток наукомістких виробництв; нарощування експортного потенціалу; забезпечення імпортозамінення.

Виходячи з цього, в першу чергу необхідно залучити іноземний капітал:

у видобувні й переробні галузі, що дасть змогу обновити виробничі фонди цих галузей, підвищити ефективність виробництва і значно розширити експортний потенціал України;

у космічну, атомну, конверсійні галузі промисловості з метою розвитку наукомістких виробництв;

у фармацевтичну, хімічну, харчову промисловості, сільське господарство, машинобудування і приладобудування, тобто галузі, що виготовляють товари народного споживання для забезпечення імпортозамінення.

Визначення пріоритетів залучення іноземних інвестицій у регіональному аспекті прямо пов'язано з галузевими пріоритетами. У даних галузях і регіонах необхідно стимулювати приплив іноземного капіталу. Держава має створити економічних інтерес в іноземних інвесторів, щоб вони вкладали свій капітал у розвиток тих виробництв і регіонів, які визначає економічна політика.

Світова практика виробила універсальний набір заходів, які меншою мірою вживають для залучення іноземних капіталів. Серед них виділяють такі [7, c. 7]:

1) податкові стимули:

установлення прямих податкових пільг, відстрочення сплати податків за інвестування капіталу, маніпулювання рівнем податку;

стимули, пов'язані з амортизаційними відрахуваннями - прискорена амортизація стає одним найчастіше використовуваним методом підтримки закордонного інвестора, особливо на перших стадіях роботи;

"податкові канікули", що, як правило, встановлюються на термін від 2 до 10 - 15 років;

звільнення від митних платежів імпорту устаткування, сировини, що комплектують вироби;

фінансові методи стимулювання являють собою будь-якого роду субсидії, позики і гарантії їхнього надання в разі виконання інвестором певних завдань, наприклад, освоєння конкретних регіонів, галузей промисловості, створення нових робочих місць;

адміністративні методи спрямовано на створення загальної обстановки ефективного функціонування іноземного капіталу в економіці - від забезпечення необхідними факторами виробництва, інформацією і службами управління до розвитку транспортної мережі, інших комунікацій тощо.

Практика показує, що фінансовим стимулам надають переваги промислово розвинуті країни, оскільки вони дають змогу сконцентрувати зусилля на досягненні конкретних цілей. Країни, які розвиваються, в тому числі й