схильність всієї системи до інтересів сильних країн та певна дискримінація найменш розвинених країн;

існування замість однієї загальної декількох різних процедур врегулювання спорів, що іноді ускладнювало обрання певного виду процедури для конкретного виду спору;

недостатня кваліфікація та безсторонність груп експертів;

складність розгляду спорів, які зачіпають політичні інтереси країн (Аргентина v. ЄС, Австралія та Канада під час Фолклендської війни 1982 р.);

недоліки у сфері встановлення компенсаційних засобів за спричинену шкоду (їхня неефективність за скаргами невеликих країн до великих промислово розвинених країн);

певна невизначеність, колізії та труднощі у зв'язку з участю сторін ГАТТ в інших регіональних об'єднаннях, в яких існували власні механізми врегулювання спорів;

тривалий термін розгляду справ (зазвичай від 3 до 9 місяців);

велика кількість спорів, що розглядалися утримувала країни від подання нових позовів;

затягування розгляду справи та прийняття рішення;

недостатня прозорість процедур врегулювання спорів;

проблеми, пов'язані з виконанням прийнятих рішень.

Наявність усіх зазначених недоліків разом із неможливістю їхнього усунення без кардинальної реформи становили для сторін ГАТТ складну проблему, розв'язання якої і стало одним з основних чинників прийняття рішення про створення СОТ.

У Міністерській декларації, що була прийнята в Пунта-дель-Есте 20 вересня 1986 р. [6] окремим пунктом зазначалося питання про вдосконалення механізму вирішення спорів шляхом більш ефективних правил та процедур щодо виконання рішень. У 1989 р. було прийняте рішення про "Вдосконалення правил та процедур вирішення спорів ГАТТ" [7], що містило положення про арбітражний розгляд та положення про те, що рішення, прийняті відповідно до ст. ХХІІ, ХХІІІ ГАТТ або в межах арбітражного розгляду, не можуть анулювати чи скорочувати переваги договірних сторін ГАТТ. У 1990 р. сторони ГАТТ погодили ключові засади та принципи, які повинні стати основою механізму вирішення спорів: 1) наявність безумовного права на заснування третейської групи; 2) схвалення доповідей третейської групи у чітко визначений термін не може бути заблоковано, якщо протилежне рішення не прийняте шляхом консенсусу; 3) необхідне створення інстанції для перегляду рекомендацій третейських груп; 4) у разі невиконання рекомендацій третейської групи потерпіла сторона має право на застосування контрзаходів.

Докорінна реформа системи врегулювання торговельних спорів та втілення вищезазначених принципів знайшли своє відображення в такому документі, як "Домовленість про правила та процедури, що регулюють вирішення спорів" (ДСУ) [5], що є Доповненням 2 до Марракеської угоди про створення СОТ та містить 27 статей та 4 додатки. У тексті ДСУ, включаючи додатки, вирішується більшість проблем, які були притаманні ГАТТ 1947.

Уже після кількох перших років функціонування нової системи врегулювання торговельних спорів у СОТ більшість оглядачів зійшлися на думці про більшу її ефективність у порівнянні із відповідною системою ГАТТ 1947. Уже досить значний досвід, набутий в її рамках, дає підстави для оптимізму щодо майбутнього цієї системи врегулювання спорів у сфері міжнародної торгівлі [1, с. 70].

Незмінною залишилася наявність у СОТ, так само як і в ГАТТ, трьох основних процедур розв'язання спорів: загальна процедура; процедура врегулювання спорів за участю країн, що розвиваються; процедури, пов'язані з режимом спеціалізованих угод.

Сучасний стан процедури вирішення спорів та має такий механізм.

Першою стадією є консультації між безпосередніми сторонами спору. Цей етап є втіленням мети механізму врегулювання торговельних спорів у СОТ - "забезпечити позитивне врегулювання спору" [5, ст. 4]. Якщо консультації не дають необхідного результату, сторони за взаємною згодою можуть звернутися до Генерального директора СОТ, який надає можливість скористатися добрими послугами, процедурами примирення чи посередництвом [Там само, ст. 5]. Деякі автори виокремлюють добрі послуги та посередництво в якості самостійних засобів мирного врегулювання спорів і тому послідовники цієї концепції виокремлюють на вказаній стадії декілька етапів [2, с. 35].

Із закінченням 60-денного терміну в разі, якщо за допомогою консультацій не вдалося усунути суперечності, позивач може звернутися до Органу з вирішення спорів (далі ОРС) з проханням створити групу експертів для розгляду цієї справи. ОРС не пізніше другого засідання приймає рішення щодо створення такої групи експертів автоматично, якщо не має консенсусу щодо неприйняття такого рішення [5, ст. 5-6]. Група експертів повинна бути створена протягом 30 днів, починаючи з дня рішення ОРС, та складається з трьох осіб, кандидатури яких були запропоновані сторонам спору Секретаріатом СОТ з наявного переліку кваліфікованих осіб. Склад групи експертів узгоджується впродовж 20 днів. У разі виникнення ускладнень щодо схвалення сторонами спору запропонованих кандидатур члени групи експертів можуть бути призначені Генеральним директором СОТ [5, ст. 8 ДСУ]. Також повинно бути узгоджене коло повноважень групи експертів, якщо сторони протягом 20 днів не узгодили спеціальні повноваження, тоді застосовуються стандартні правила процедури [Там само, ст. 7]. Члени групи експертів діють в особистій якості і не підпорядковуються урядам власних країн. Функцією групи експертів є сприяння ОРС щодо виконання ним обов'язків за ДСУ та охопленим угодами [Там само, ст. 11].

Розгляд справи групою експертів також складається з певних етапів.

Розгляд справи і прийняття остаточної доповіді групи експертів щодо справи повинні відбутися за загальним правилом упродовж шести місяців, але в термінових випадках, у т.ч., коли йдеться про швидкопсувні вантажі, термін може бути скорочено до трьох місяців [Там само, ст. 12, Доповнення 3].

Доповідь групи експертів передається на