Тому питання про статути страхових товариств, чи мали вони значення договорів або спеціальних законів, було одним з важливих. У спеціальній літературі зі страхування, у різних журналах, на сторінках газет дослідниками страхової справи висловлювалися різні погляди з цього приводу.

Незважаючи на величезну кількість юридичної й економічної літератури, присвяченої визначенню поняття страхування, у другій пол. ХІХ ст. - поч. ХХ ст. так і не вдалося сформулювати таке визначення, яке б охоплювало всі види страхування.

Земське страхування в Російській імперії зародилося одночасно з ухваленням рішення про дарування селянам волі.

Звільнення селян призвело до прагнення розділу родин, а отже, і до збільшення кількості будинків. Нові будівлі почали впроваджуватися в середину селищ, зближаючи тим самим будови між собою. Тому не важко було передбачати збільшення кількості пожеж, що залежало прямо від скупченості будівель [20].

Уже 18 лютого 1861 р. Головний комітет по селянству доручив міністерству внутрішніх справ скласти проект про страхування сільських будівель [5, с.121].

Слід зазначити, що в Росії питання про введення взаємного страхування було піднято ще в 1855 р., коли імператор доручив міністрові внутрішніх справ надати всі дані із цього приводу. Однак міністр не знайшов необхідних аргументів щодо заснування взаємострахування, оскільки воно не було ще уведене в багатьох розвинених державах Європи. А міські домовласники могли піклуватися про збереження свого добробуту, а крім того, для встановлення обов'язкового страхування треба було б утворення штатом чиновників, що значно збільшило б розмір страхового платежу [10, с. 16]. І все ж результатом роботи комісії, створеної за дорученням Головного комітету по селянству, стало Положення про взаємне страхування від вогню, що почало діяти в 1864 р. [17].

Згодом це Положення було піддано значним змінам і доповненням у законодавчому порядку з боку Правлячого Сенату, міністерства внутрішніх справ й утвореного для нагляду за діяльністю страхових установ Страхового комітету. Функції цього комітету, створеного при господарському департаменті міністерства внутрішніх справ, були передбачені в Положенні про нагляд за діяльністю страхових установ і товариств від 6 червня 1894 р. [9, с. 80 - 83]. Деякі статті цього Положення мали безпосереднє відношення й до взаємного страхування від вогню.

Повітові земські управи зобов'язані були піклуватися про правильний устрій селищ, розподіл селянських садиб після пожеж тощо. Наприклад, Харківська губернська земська управа для виконання положень цього нормативного акта надала Харківським губернським земським зборам доповідь із пропозиціями найбільш істотних заходів щодо скорочення кількості пожеж у губернії. Земські збори, у свою чергу, надали цим заходам обов'язковий характер, видавши циркуляр 31 січня 1875 р. [4, с. 2].

Постановою Харківських губернських земських зборів від 18 грудня 1889 р. було засновано Харківське добровільне взаємне земське страхування рухомого майна від вогню - запасів хліба, сільськогосподарських продуктів, матеріалів і виробів. Ведення справ по страхуванню рухомого майна було покладено на губернську земську управу при сприянні повітових управ, інспекторів, агентів земського страхування й волостних правлінь [2, с. 42].

У багатьох містах діяли товариства взаємного страхування від вогню. Одне з таких товариств було створено в Україні в 1863 р. у Фастові. Згодом порівняно великі товариства цього напрямку з'явилися також й у Києві, Одесі. Їхня діяльність обмежувалася територією відповідного міста, і обслуговували вони переважно великих домовласників, купців і фабрикантів. Страхувальникам, що уклали договори страхування на кілька років поспіль, надавалися пільги й навіть допускалося безкоштовне страхування по так званому "золотому полісу" [22, с. 35].

13 травня 1864 р. міністром внутрішніх справ Російської імперії було затверджено статут Харківського товариства взаємного страхування майна від вогню. Метою створення товариства, крім відшкодування власникам збитків, було також і прагнення до зниження страхових премій, що сприяло доступності страхування для більшої кількості власників. Із часу відкриття товариства йому надавалася повна свобода дій. Кожний зі страхувальників мав право бути присутнім на загальних зборах, але право голосу надавалося тільки тим, хто застрахував майно на суму не менш 5 000 рублів. Для керування справами товариства зі свого середовища загальними зборами страхувальників обиралося троє розпорядників [25, с. 1 - 8].

У цей період функціонували також товариства взаємного страхування серед землевласників. Дотримуючись приклада Ліфляндського товариства, у Києві було організоване товариство взаємного страхування землевласників, що ставило перед собою завдання відшкодування збитку, заподіяного вогнем землевласникам Київської, Подільської й Волинської губерній [11, с. 15 - 19].

А в 1883 р. відбувся І З'їзд представників міських товариств взаємного страхування від вогню, яких на той час налічувалося вже 43 [5, с. 161].

Діяльність міських взаємних товариств, які з'явилися в Російській імперії значно пізніше акціонерних страхових товариств, одержала високу оцінку. Вони внесли в міське господарство істотні поліпшення: будували водопроводи, удосконалили трубочистне ремесло та ін.

До початку ХХ ст., майже за піввіку свого існування, простежувалася явна тенденція до істотного збільшення проведення взаємного земського страхування в Російській імперії й, зокрема, в її українських губерніях. Прикладом могла послужити Чернігівська, Харківська й інші губернії.

Так, загальна кількість страхових операцій за 1900 р. у Чернігівській губернії, відповідно до звіту губернської земської