УДК 35.01

Н. В. КОВАЛЕНКО

СУЧАСНА ДЕРЖАВА ЯК КЛЮЧОВИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ ІНСТИТУТ

Обґрунтовується зростаюча роль держави як ключового економічного інституту в контексті еволюції сучасної теорії інституціоналізму.

Main role of state as basic economical institution are argument at the context of modern institutional theory.

Кінець ХХ ст. свідчить про унікальні взаємозв'язки між економічною, політичною, культурною та соціальною сферами в життєдіяльності окремих суспільних утворень (зокрема, держав). А це означає, що будь-яку проблему щодо удосконалення людських відносин (наприклад, ринкових відносин) слід вирішувати на основі комплексного підходу, з урахуванням певної множини якісно відмінних чинників, які її породжують. Переконливим свідченням цього є сучасна економічна теорія інституціаналізму. Її автор, американський економіст Т. Веблен (1857 - 1929 рр.) справедливо наполягає на включенні до економічного дослідження і позаекономічних факторів (соціальні, політичні, психологічні тощо), що відображається в понятті "інститут". Маючи на увазі під цим поняттям стійкі звички мислення, що стосується великих людських спільнот, та аналізуючи їхні інстинкти, звички, традиції, норми поведінки людей, вчений звертається до обґрунтування шляхів і форм розвитку інститутів [3, с. 43]. Так, на рубежі ХІХ-ХХ ст. з'являється нова інституціонально-еволюційна економічна теорія.

Разом з тим, у теоретичних конструкціях перших інституціаналістів усталені народні традиції, звички мислення, загальноприйняті норми і правила поведінки людей, громадські організації, соціальні утворення та інші інститути вважаються і початковими сутнісними сукупними феноменами, і дієвою можливістю науково подолати поза історичність та відсутність "броунівського руху" щодо неокласичного економічного аналізу. Не випадково визнаний лідер сучасного інституціоналізму Д. Норт позитивно оцінює неокласичну теорію для її застосування при аналізі розвинутих ринкових суспільств і недостатньою для дослідження економічних систем минулого та сучасних постсоціалістичних трансформаційних економік [4].

Протягом минулого століття інституціоналізм зазнає не лише поширення як плідна економічна теорія, а й певних змін. Зокрема, 60 - 80- ті рр. вважаються рубіконом для так званого "старого" та "нового" інституціоналізму. Прихильники Т. Веблена поглиблюють дослідження інститутів як соціально-психологічних чинників, акцентуючи увагу на еволюційних засобах інституціональних змін та дієвих соціально-культурних впливах на економічний і технологічний розвиток у ринковому середовищі.

В якості гносеологічного обґрунтування виступає філософія "трансцендентального реалізму" (Р. Баскар, Т. Лоусон), що вбачає в людській свідомості та поведінці наявність стереотипної і концептуальної чуттєвої емпіричної інформації, яка набуває чинності у процесі соціалізації людини і є своєрідним "решетом" для "просіювання" атакуючої її (людину) будь-якої нової чуттєвої інформації (щось визнається за істину, щось відхиляється та ін).

"Новий" інституціоналізм (Д. Норт, М. Олсон, Р. Познер, О. Вільямсон, Г. Демсец, Р. Нельсон, С. Вінтер, Дж. Бьюкенен та інші), незважаючи на концептуальні розбіжності між його творцями, прагне поєднати неокласичний підхід із "старим" інституціоналізмом стосовно питань про формування та функціонування суспільних/соціальних інститутів. Проте, неоінституціоналісти не стільки наголошують на культурних чи психологічних феноменах, скільки на правових нормах і неформальних правилах відносин, що жорстко спрямовують економічну поведінку людей та організацій (тобто на так званих "правилах гри" - Д. Норт).

Відтак, розбіжності між "старим" і "новим" інституціоналізмом, начебто не є очевидними, оскільки і традиційний інституціоналізм прагнув виявити зв'язки між економічною теорією та правом, політологією, культурологією тощо. Проте, вони є, на що звертають увагу окремі дослідники інституціоналізму. Наприклад, з одного боку, наголошується на протилежній спрямованості досліджень: від права, політики, соціології до економіки ("старий" інституціоналізм) і навпаки, аналіз політологічних, правових, будь-яких суспільно-політичних чи культурологічних проблем засобами неокласичної економічної теорії із застосуванням ідей сучасної мікроекономіки та теорії ігор ("новий" інституціоналізм), а з іншого - актуалізуються або інститути, що захищають (представляють) інтереси індивідів ("старий" інституціоналізм), або окремі індивіди, які володіють правом і можливістю вибору інститутів задля задоволення власних потреб та інтересів ("новий" інституціоналізм) [5].

Разом з тим, сьогодні "старий" і "новий" інституціоналізм вважаються інституціонально-еволюційною теорією, де суттєвим принципом є природний (звичайний) відбір дійових осіб (елементів) в економічних відносинах. На противагу йому, в іншій домінуючій в ХХ ст. теорії загальної економічної рівноваги засадничим принципом є те, що усі дійові особи в економіці вважаються завданими початково, тобто їх інтереси відомі. Але у тривалому процесі економічної еволюції, безумовно, спостерігають й такі явища, які не знаходять пояснення з точки зору теорії загальної економічної рівноваги (склад економічних суб'єктів). Відтак, остання чверть століття сучасної історії пов'язана для економічної науки із розвитком нової так званої "еволюційної економіки", ключовою ідеєю якої є природній (звичайний) відбір суб'єктів економічних відносин (на зразок еволюційного підходу Ч. Дарвіна, що стосується "природної" природи). Підставою для такої переорієнтації стає виділення в економіці окремої субстанції - інституту, що є достатньо стійкою в часі, успішно "кочує" від одних соціально-економічних умов до інших в окремих суспільних утвореннях, разом з тим, здатна до змін (удосконалення, модернізації, розвитку). До цього спроба перенести ідеї еволюціонізму на економічне підґрунтя не можна визнавати доречними.

Еволюційна економіка в особі Й. Шумпетера та соціологія (М. Вебер, Е. Дюркгейм, Т. Парсонс) свідчать про Homo economics як спрощену "модель людини". Якщо Й. Шумпетер наголошує на наявності в економіці механізмів "конструктивного руйнування", які створюються в процесі еволюції самі собою (природно), для поступової зміни старого новим, то Е. Дюркгейм ще наприкінці ХІХ ст. обґрунтовує думку про "прихований" характер впливів суспільних норм, людських