звичок, усталених стереотипів (поглядів, поведінки) на соціальні та економічні "контракти". Маємо таке: і те, що належить до "конструктивного руйнування", й те, що є достатньо очевидним (норми, звички, стереотипи), майже ніколи спеціально не включаються ні до письмових, ні до усних угод (контрактів), а вважаються звичайним, зрозумілим без будь-яких пояснень їх супроводом. Е. Дюркгейм щодо зазначеного робить цікавий висновок: усякі відносини між індивідами в розвинутих суспільствах будуються на засадах "недосконало сформульованих контрактів". Недосконалість закладається неявно вираженими соціально завданими нормами, які не можуть бути (цю думку підтримує пізніше й Т. Парсонс) предметом угоди (контракту). Довіра "прихованим" впливам - це довіра співгромадянам, несподіваний, але потужний, на наш погляд, чинник цивілізованих суспільних відносин.
Отже, інституціоналізм вносить нові кольори в портрет "економічної людини". На відміну від інших відомих економічних шкіл і напрямків науки він не використовує людську природу лише як даність (людина зла чи людина добра істота), а прагне виявити загальне найбільш впливове у людських відносинах. Еволюціонізуючими він вважає не лише окремі економічні системи, а й стосунки між людьми у складних суспільних утвореннях (тут держава).
Поступово держава із виключно політико-правового інституту протягом ХХ ст. перетворюється ще й на потужний соціально- економічний інститут. Виявляється, що створення в державі ефективного, орієнтованого на людину ринкового господарства неможливе, як свідчать сучасні соціальні практики, без "присутності" держави (державного управління) у власному економічному просторі.
Які ж існують межі та форми "присутності" держави в економіці країни, методи (механізми) впливу на неї?
По-перше, запровадження засад так званого "чистого капіталізму", класичного суспільства вільної конкуренції в окремих країнах Східної Європи в 90-х рр. ХХ ст. виявилося марною справою, адже економічні реформи в них не привели, як очікувалось, ні до бажаного (мінімального) зростання ВВП ("невидима рука ринку"), ні до справедливого розподілу багатства і прибутків (необхідна база для співробітництва, єднання людей як громадян "справедливої" держави) [6, с. 35]. Суто ринкові механізми в економіці є абсолютно "байдужими" до вирішення суто людських проблем. По-друге, так званий "розвинутий соціалізм", як державна монополія на всі види економічної діяльності, зазнав повного краху. Його причини добре відомі, хоч ще і потребують більш глибокого аналізу - це відсутність конкуренції та хоч би якої мотивації людей до праці, "фетишизація" контролю (облік і контроль - відомий принцип соціалізму), "обожнення" тотального регулювання (упровадження директивних методів планування) та культ "обмежень" (формування "розумних" потреб населення при соціалізмі) [1, с. 46]. Держава "розвинутого соціалізму" з абсолютно регульованою економікою та командно-адміністративним стилем управління виявилась неспроможною задовольняти начальні потреби щодо власного життєзабезпечення громадян. По-третє, не можна вважати бездоганною теорію регульованого, або планового капіталізму (Ст. Чейз, Дж. Міллет), що набуває поширення в 30-ті рр. ХХ ст. в США і пов'язана з великою депресією 1929 - 1933 рр. [2, с. 658]. Зрозуміло, що держава поглиблює свій вплив на економіку, з одного боку, в умовах криз, і лише таким чином сприяє їхньому подоланню, а з іншого, - в умовах докорінних соціально-економічних трансформацій [2, с. 659]. Отже, невипадково окремі прибічники соціально-технологчного інституціоналізму (наприклад, Дж. Гелбрейт) поділяють наявну за капіталізму економічну систему на ринкову та планову. У першій, на думку, Дж. Гелбрейта, функціонують переважно малі підприємства та фірми, у другій - великі. Їх взаємодія є реальною та ефективною, оскільки малі фірми вважаються "допоміжню сферою" і сприяють розвитку "планової системи". Що стосується власне планової системи, то вона з точки зору відомого фахівця, існує в тісному взаємозв'язку з державою, яка забезпечує її кваліфікованими кадрами, гарантованим ринком збуту частини продукції, оплачує технічні розробки (атомна енергетика, обчислювальна техніка, космічний зв'язок тощо), здатна кредитувати великі корпорації (рятуючи їх від банкрутства) додатковими капітальними вкладеннями та забезпечити вирівнювання доходів [2, с. 659].
Разом із тим, сучасний інституціоналізм виводить державу на рівень ключового економічного інституту за будь-яких умов (криза, модернізація, сталий розвиток та ін.). "Присутність" держави в економічному просторі він пропонує розглядати як участь у ринкових відносинах у двох формах: як безпосередня участь і як опосередкована. Пряма або безпосередня участь може виявлятися через наявність державної власності і, відповідно, державного сектора в економіці. Сьогодні не вважається чимось надзвичайним націоналізація окремих видів транспорту, підприємств і, навіть цілих галузей промисловості, якщо це обумовлено економічною вигодою, соціальними завданнями чи національною стратегією в політичній, економічній, воєнній безпеках. Зрозуміло, що державний сектор реалізується лише у зв'язку із необхідністю захистити національні інтереси, де інший соціально-політичний інститут не може діяти ефективно.
Окрім того, безпосередня участь держави в економіці виявляється ще й у формі економічного партнерства, співволодіння підприємствами через акціонерні товариства, а також участі в управлінні приватною власністю через придбання контрольного пакту акцій. Проте, "присутність" держави і в особі акціонера, і в особі керуючого (контрольним пакетом акцій) не надає цим підприємствам ніяких переваг перед іншими економічними суперниками. Ринкова демократія передбачає відкриті форми конкуренції.
Пряма участь держави може диктуватися й певними обставинами для стабілізації соціально-економічної ситуації і може провадитись у вигляді державного замовлення, інвестицій, пільгового кредитування, безоплатних позик, безпосереднього субсидіювання нерентабельних, але соціально значущих підприємств чи проектів та ін. [2, с. 660].
Опосередкована участь держави в економіці включає, принаймні, такі форми:
розробка національної економічної стратегії