УДК 008

В. І. МАЛІМОН

СТАН КУЛЬТУРНОЇ СФЕРИ ТА ОСОБЛИВОСТІ ЗДІЙСНЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ У СФЕРІ КУЛЬТУРИ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

Досліджено сутність та особливість реалізації державної політики України у сфері культури в глобалізаційну епоху. Визначено основні тенденції розвитку сучасної соціокультурної ситуації в українському суспільстві, розкрито суперечності здійснення державної політики у сфері культури, виявлено проблеми функціонування цієї сфери.

The paper is devoted to the investigation of the essence and the peculiarities ofputting into effect the public policy in the sphere of culture in the globalization age. Main tendencies of the development of modern socio-cultural situation in the Ukrainian society were defined. There also were discovered the contradictions in implementation of the state policy in the sphere of culture, its most acute issues and their origin.

З проголошенням незалежності Українська держава отримала широкі можливості сприяння розвитку української національної культури, яка була і є важливим чинником державотворення та консолідації української нації. Однак офіційний курс культурної політики держави, що полягає в інтеграції України у світовий культурний процес на принципах мультикультуралізму, не завжди сприяє розвитку української національної культури. Брак ефективних організаційно-правових, адміністративних механізмів, а також належної державної фінансової, інформаційної підтримки національної культури призвів до поширення явищ культурної уніфікації, поступової втрати зв'язку духовних підвалин суспільного життя, сучасної культури з національно-культурними цінностями та традиціями.

Важливе значення культури для консолідації суспільства, державотворчих процесів, стабільності та безпеки держави зумовило значне зростання інтересу до актуальних проблем управління розвитком культури як в українській, так і зарубіжній науці. Слід відзначити вагомий внесок у дослідження теоретико-методологічних засад і визначення окремих аспектів державного управління розвитком культури в сучасних умовах таких українських та зарубіжних учених, як В. Андрущенко, О. Батіщева, О. Ваганова, В. Горський, О. Гриценко, Д. Дзвінчук, І. Дзюба, С. Дрожжина, В. Карлова, М. Кашуба, В. Ковальський, А. Колодій, А. Леонова, Т. Лильо, В. Лісовий, А. Мелітонян, В. Нікітін, В. Скуратівський, В. Трощинський, С. Чукут, А. Аппадураї, Дж. Ахерн, С. Барнет, П. Весперіні, Е. Гідденс, М. Інгрем, Р. Ліпсі, Ф. Матарассо, Т. Міллер, А. Перотті, М. Піл, Дж. Томлінсон, Дж. Шустер та ін. Слід також підкреслити наукову і практичну значущість досліджень таких аналітиків державної культурної політики сучасних країн світу, як О. Гриценко, Ф. Боргонові, Р. Вангерме, К. Гордон, Ж. Ренар та ін.

Віддаючи належне дослідникам, чиї наукові розробки становлять значний внесок у вивчення проблеми, слід зауважити, що державне управління соціогуманітарним розвитком в умовах глобалізації ще не стало предметом спеціальних комплексних досліджень.

Відтак, метою даної статті є аналіз сучасної соціокультурної ситуації в контексті здійснення культурної політики Української держави.

Поширене усвідомлення в наукових колах всеосяжності і унікальності культурного начала привело до того, що питання управління у сфері культури стало об'єктом уваги багатьох науковців - філософів, психологів, істориків, соціологів, культурологів. Актуальні проблеми глобалізації національних культур, наслідки якої відчуваються в усіх сферах життя суспільства та невизначеність просторово-часових координат державного управління, спричинили активізацію наукових пошуків у нових соціокультурних умовах.

Відзначимо, що наукові дослідження з теми державного управління культурною сферою в сучасних умовах зосереджені передусім у наукових центрах і дослідницьких установах США, Великобританії, Франції, ФРН, Канади, Японії, Італії, а тому базуються здебільшого на практичному досвіді управління та враховують соціокультурні умови розвинутих країн [15].

Слід відзначити також значну розбіжність у поглядах фахівців щодо напрямків державної політики у сфері культури, що пояснюється суперечливістю самого феномена "культурна політика". З одного боку, дослідники розходяться щодо ролі держави, рівня і форми її втручання в управління культурним розвитком, а з іншого - не заперечують необхідність впливу держави на сферу культури в умовах глобалізації.

Умовно можна виокремити три підходи державної політики [1]:

Гіперболізаційний (Дж. Дональд, Р. Ашер, М. Едвардс), прихильники якого стверджують, що внаслідок тріумфу глобального капіталізму та винайдення нових форм глобальної культури і управління поняття "національна культура" вже не відповідає сучасним соціокультурним реаліям і потребам суспільства. Культури взаємозбагачуються в глобальному діалозі, а ті культурні форми та елементи, що стають неспроможними виконувати свої функції, відживають та замінюються новими, більш придатними та корисними. У результаті з'являються нові, більш гнучкі "гібриди" культури, які є більш життєво спроможними [13, с. 8]. Характерним є наголос на необхідності зменшення втручання держави у культурну сферу та виокремлення неефективності державного фінансування культурної діяльності [1, с. 18].

Скептичний (А. Аппадураї, Е. Грін, С. Томпсон). Основні положення даного підходу можна подати у вигляді таких тверджень:

у сучасних умовах роль держави у підтримці та стимулюванні розвитку культури не зменшується і не нівелюється;

необхідна протекціоністська політика держави у сфері культури;

держава повинна брати активну участь в управлінні розвитком культури;

потрібне істотне збільшення державного фінансування культури [4; 14; 18].

Трансформаційний (Е. Гідденс, П. Джонс та інші). Прихильники цього підходу відзначають падіння ролі держави та зростання ролі міжнародних та внутрішньодержавних громадських організацій, підкреслюють незбалансованість і асиметричність глобальних інформаційно-комунікаційних і культурних процесів. На їхню думку, лише міжнародні організації здатні підтримувати та стимулювати розвиток національних культур [12].

З причин великого обсягу інформації зарубіжні вчені зосереджують свою увагу передусім на культурній політиці окремих держав або на окремих сферах культурного життя. Так, культурну політику Франції вивчали М.