Серед важливих публікацій назвемо також звіти, аналітичні записки, доповіді міжнародних організацій (ООН, Рада Європи, Єврокомісія, ЮНЕСКО, ОЕСР, Світового Банку, Міжнародного Валютного Фонду). Зокрема, на увагу заслуговують національні звіти та звіти експертів Ради Європи з питань культури, що проводилися в рамках міжнародного проекту "Мозаїка" [8 -10].

У цих документах міститься інформація про стан і тенденції розвитку галузі культури, існуючі проблеми, подано практичні рекомендації. Національні програми і звіти є важливим джерелом, оскільки вони дозволяють побачити тотожне і відмінне, змоделювати розвиток культурних процесів на перспективу.

Відзначимо, що концепція культурної політики розвивалась одночасно з тим, як змінювалося поняття культури. У сучасному вигляді воно включає не тільки мистецтво і літературу, але і спосіб життя, форми спільного проживання, системи цінностей, традиції і світогляд.

Спочатку культурна політика формувалась, перш за все, як відображення реалій міждержавних відносин, в яких важливе місце відводиться міжнародному культурному співробітництву. Поступово вона стала включати питання культури "внутрішньодержавного" характеру. На сучасному етапі культурна політика держав спрямована на зберігання і підтримку культурного різноманіття в усіх його формах. Ця політика заснована на низці нормативних документів ЮНЕСКО, охоплюючи всю проблематику сектора культури. Так, у 2000 р. у секретаріаті ЮНЕСКО було створено відділ культурної політики, який безпосередньо відповідальний за розробку цілісного підходу до культурної політики, охоплюючи всі аспекти діяльності ЮНЕСКО у сфері культури і, зокрема, проблему культурного плюралізму. Це дозволяє ЮНЕСКО допомагати країнам при перегляді або вдосконаленні ними своєї культурної політики, вирішуючи при цьому подвійне завдання: з одного боку, вдосконалювати управління питаннями культури в тому, що стосується законодавства, підготовки управлінських кадрів; а з іншого - добиватися, щоб культура займала достойне місце в політиці розвитку країн, зокрема в галузі освіти, науки, комунікації, охорони здоров'я, охорони навколишнього середовища і туризму .

Починаючи з 2001 р., близько 40 країн звернулося в ЮНЕСКО за співпрацею для отримання стратегічно важливих засобів, необхідних для розширення мережі культурних установ, для розробки більш досконалішої культурної політики. Допомога з боку ЮНЕСКО відповідає цілям Декларації тисячоліття і здійснюється з використанням багаточисельних партнерських зв'язків з підрозділами ЮНЕСКО на місцях - важливою ланкою в цьому процесі.

В якості альтернативи культурного різноманіття тепер є і "глобалізація" - односторонній процес культурного впливу, джерелом якого вважають американську культурну імперію. У нових соціокультурних умовах доводиться вирішувати питання укріплення міжнародної культурної співпраці та солідарності, створення стійких індустрій культури, які спроможні конкурувати на національному і міжнародному рівнях.

Глобалізаційні процеси виявляються також у культурній сфері. На ідеологічному рівні дедалі більшого поширення набувають породжені розвитком вільноринкового демократичного суспільства ідеологія та цінності активного індивідуалізму та раціоналізму, ліберальної демократії, світоглядного плюралізму, а також постмодернізму як критичної переоцінки всіх ідеологій та естетик, що існували донині.

У культурній інфраструктурі наслідки глобалізації визначаються повсюдністю електронних мас-медіа (передусім супутникове телебачення, Інтернет), до яких отримують доступ дедалі більше людей, що призводить до певної уніфікації культур і дозвільних практик сучасного людства, а через них - і до зростання частки спільного культурного багажу, до появи "глобальної" (значною мірою космополітичної) культурної ідентичності.

Гостро постають питання свободи торгівлі культурно-мистецьким продуктом у міжнародному масштабі, доступу до національних культурних ринків (квоти та інші обмеження на імпорт, стимулювання національного культурного виробника, зокрема квоти на вітчизняну музику, фільми тощо в радіо- та телеефірі).

На рівні культури повсякденного життя глобалізаційні процеси виявляються в розростанні стандартизованого всесвітнього ринку культурних послуг і товарів. Цьому сприяє розвиток електронних технологій, загальна доступність побутової аудіовідеотехніки, комп'ютерів з периферійними пристроями розважального призначення.

Внаслідок змін у способі життя, у формах проведення дозвілля, традиційні етичні та культурні норми стали втрачати свою роль регулятора відносин між особистістю та суспільством. Звичайно, це відбувається під впливом не лише мас-медіа, а й загальних процесів дезінтеграції традиційного соціального життя.

Утім, породжена глобалізацією тенденція до стандартизації способів та культурних норм життя в сучасному світі, до руйнування раніше сформованих ідентичностей, аж ніяк не є панівною. Її супроводжує дедалі більше різноманіття світової культури - і не лише як реакція на "макдональдизацію" світу, а й як прямий наслідок інтенсифікації міжкультурних контактів.

Глобалізація - це не односторонній процес. Її також можна розглядати як джерело культурного різноманіття, новий всесвітній коловорот культурного обміну, що розширює горизонти порівняно з горизонтами національних держав. Нові глобальні потоки культурних товарів, символів, знаків і ідей, пов'язані з новими формами пізнання, розповсюдження і використання. В їх якості виступають нові технології, які є основною частиною нової складної соціально-економічної системи в індустрії культури.

Формування національної державності потребує проведення відповідної державної культурної політики. Саме від держави, її виваженої, обґрунтованої політики в галузі культури залежить зміцнення духовності, забезпечення необхідних умов для розвитку й діяльності людини, особистості як найвищої цінності суспільного розвитку.

Стан культурного розвитку тієї чи іншої країни є одним з найбільш об'єктивних показників не тільки духовного здоров'я суспільства, але й повноти вирішення тих проблем, в першу чергу, політичних й економічних, які