стоять перед ним. Серед політичних функцій держави, що регулюють внутрішнє життя суспільства, важливе місце посідає культурна політика. Із здобуттям Україною державної незалежності головною метою в цій сфері мала стати така культурна політика, яка б цілком відповідала ідеям національно-культурного відродження. Серед завдань, що мали бути вирішеними, особливо важливим вважалось законодавче забезпечення державного статусу української мови та поширення її функціонування в усіх сферах суспільного життя, утвердження історичної державної символіки, відновлення єдності та повноти функціонування національної церкви, формування української мови та поширення її функціонування української "високої" культури, збереження та розвиток усіх форм народної культури.
Можна вказати на кілька серйозних викликів, перед якими опинилася після здобуття державної незалежності українська культура.
Перший - виклик зміни політичного й суспільного ладу. Розвал тоталітарної держави та її планової економіки, в рамках яких десятиліттями повинна була розвиватися національна культура, виявили її неготовність до існування без щоденної державної опіки, адміністративної та фінансової, до ринкової боротьби за читача, слухача, глядача.
Гідна відповідь на цей виклик передбачала здійснення подвійного завдання: з одного боку, слід було сформувати інфраструктуру, в тому числі управлінську, пристосовану до вільноринкових умов; з іншого - не допустити розвалу існуючої мережі державних і комунальних закладів культури і мистецтва (хоча очевидно, що певні втрати при цьому, були неминучі). Справді, зусиллями держави та місцевого самоврядування, культурно-мистецької громадськості вдалося в основному зберегти успадковану мережу закладів культури (театрів, музеїв, бібліотек і будинків культури, культурно-мистецьких навчальних закладів), однак засади і механізми державної підтримки культури змінилися незначно.
Другий - це виклик відкритості та глобалізації. Національна культура, яка до кінця 1980 рр. існувала в режимі своєрідного гетто (висока культура - для української інтелігенції, а традиційна народна культура - переважно для селян і вчорашніх селян), виявилася малопристосованою до конкуренції із західною культурою, перед якою тепер упала залізна завіса, та з російською культурою, яка стрімко комерціалізувалася.
Це гостро поставило питання цивілізованого протекціонізму щодо вітчизняного виробника культурного продукту, захисту українського культурного простору.
Третій - виклик націєтворення. Існуюча недосформованість української політичної нації ставила перед національною культурою завдання, які в більшості сусідніх країн були в основному вирішені багато десятиліть тому. Однак україномовна національна культура, що їй раніше доводилося здебільшого обслуговувати запити такої соціально-культурної групи, як "свідомі українці", не могла успішно дати собі раду зі смаками та культурними потребами всього суспільства України. Аби виникла взаємна відповідність між українською політичною нацією, яка тепер інтенсивно формується, та українською національною культурою, обидва елементи повинні були пройти істотну еволюцію: доволі неоднорідне суспільство громадян України ще має стати зрілою політичною нацією, а україномовна культура етнічних українців - перетворитися на культуру всього українського суспільства [2].
Заяви про "кризу української культури" в перше десятиліття незалежності (чи принаймні про її неочікувано слабкий розвиток) стали "загальним місцем" тодішніх суспільних дискусій. Незважаючи на очевидні позитивні зміни, як-от: свободу творчого самовираження, знищення монополії держави на фінансування й управління культурою, безпрецедентна відкритість української культури до зовнішнього світу, фактом 1990-х рр. стало різке погіршення фінансового становища більшості закладів культури, зниження доходів та суспільного статусу професійних митців та інших працівників галузі.
Припинили існування (як не формально, то фактично) сотні кінотеатрів, будинків культури, бібліотек (особливо на селі), постійно скорочувалося українське книговидання, а кіновиробництво майже припинилося. Відбувалося постійне падіння відвідувань закладів культури. Українці стали значно менше купувати книжок, рідше ходити до театрів і музеїв, кіно та на концерти. Ця негативна тенденція змінилася лише після 2000 р.
З іншого ж боку, в 1990-ті рр. поряд із державно-комунальною мережею в більшості регіонів України, особливо у великих містах, виникли й розвиваються у складних господарчих умовах сотні недержавних культурно-мистецьких організацій (театрів-студій, музеїв, книговидавництв, аудіовидавничих фірм, продюсерських центрів, дистриб’юторських фірм, мистецьких галерей та ін.). Сьогодні вони вже становлять помітну і важливу частку культурної сфери, а в деяких галузях (наприклад, аудіо- та книговидання) навіть переважають державні та комунальні заклади. По всій Україні діють сотні приватних телеканалів та радіостанцій, які не мають державної фінансової підтримки. Водночас небагато з-поміж них можуть похвалитися фінансовою самостійністю - переважно ці телерадіоорганізації залежать від грошових вливань власників-бізнесменів, часто - політично зумовлених.
Окрім малоефективної й часто інертної державної культурної політики було ще кілька чинників, що вплинули на тодішнє погіршення становища в культурному секторі: зокрема, значний потік мас-культурного імпорту з Росії та Заходу.
Мають місце також природні "хвороби зростання" молодих українських культурних індустрій, з їх недосвідченим менеджментом та недостатніми інвестиціями. Надто слабка державна підтримка недержавного сектора в культурі також не є унікальною для України - в інших посткомуністичних країнах ситуація подібна, й може бути частково подолана за рахунок більшої господарчої вправності, а також спонсорів і благодійників [3].
Коротко розглянемо сучасні умови розвитку сфери культури в Україні. Порівняно з бюджетом 2007 р. бюджетні видатки на культуру 2008 р. зросли від 890 млн грн до 1 млрд 162 млн грн. Питома вага видатків розвитку зросла з 3,2 % до 6,8 % [2].
Суттєво зросли асигнування на ремонтно-реставраційні роботи на об'єкти культурної спадщини - майже втричі. У 2008 р. на 35 % (в середньому) зросла заробітна плата працівників культури. Завдяки намаганням керівництва Міністерства культури і туризму в 2008 р.