У сучасних умовах розвитку українського суспільства насамперед важливо зосередити увагу на концептуальному розумінні і усвідомленні поняття гендерні відносини з точки зору того, як це явище виникло, які етапи свого розвитку пройшло, чим дане питання стало зараз.

В. Дягілев аналізує стан гендерних відносин, починаючи з періоду Київської Русі, єдиний період, який має тривалу традицію дослідження статусу жінок. Поряд з іменами великих княгинь, саме становище яких передбачало їх участь у політичних подіях, зазначаються імена княжих дружин, дочок - значних особистостей, які досягли певних успіхів у суспільному житті даної епохи [7, с. 75-76].

Жінка в Україні XVI-XVII ст. яка мала певний статус у суспільстві, за повнотою своїх прав і свобод не відрізнялась від чоловіка. Правове становище жінок нормував Литовський статут, у карних та цивільних постановах якого був закріплений принцип рівного права для чоловіків та жінок, забезпечив майнову незалежність жінок та їх права на успадкування землі. Документи засвідчують активну участь жінок-землевласниць у суспільно-політичному житті українських міст.

Лише в українському звичаєвому праві існувала така унікальна юридична конструкція, як "материзна" - посаг жінки у вигляді нерухомості або наділу землі, яке не входило до загального сімейного майна, не ділилося між членами сім'ї, а передавалось у спадок лише по материнській лінії. Українська сім'я вже тоді формувала гендерні відносини, базуючись на принципах рівноправності подружжя.

Із втратою Україною автономії та входженням Наддніпрянщини до складу Російської імперії правовий статус жінок України визначила "Збірка законів Російської імперії", який прирівнювався до з кріпацтва. Тільки в 1863 р. жінка була звільнена від публічного тілесного покарання [7, с. 76].

Зміну гендерних відносин як соціального явища в Україні можна прослідкувати через періоди активізації боротьби жінок за свої права.

Г. Єльнікова вважає, що існує чотири періоди формування гендерних відносин: перший період (1870 - 1900 рр.) - період концепції прагматичного фемінізму, спрямований на реалізацію завдань національного визволення, розвитку та відродження. Другий період (1900 - 1920 рр.) - це етап революційних перетворень і війн, формального набуття громадянських прав жінками і свобод нарівні з чоловіками, отримання досвіду політичної боротьби. Третій період (1920-1990 рр.) зумовлений лихоліттям війн та революцій, різними соціальними системами Східної і Західної частини України. Четвертий період - етап відродження та розвитку жіночої самосвідомості, а з нею - гендерних відносин, які підпадають під вплив змін соціокультурної реальності (з 1991 р. по теперішній час) [7, с. 77-78].

О. Озерян розглядає гендерні відносини за принципом гендерної рівності у сферах розподілу влади, вважає, що "співвідношення чоловіків і жінок суттєво різниться". Констатує, що "політика держави, основні принципи та механізми втілення якої формуються переважно представниками однієї статі, не може відповідати потребам усіх громадян" [Там само, с. 148].

Розвиваючи думку щодо формування гендерних відносин, можна стверджувати, що "гендерні відносини стають заручниками соціальних ідеалів і норм", "якими їм бути, залежить майбутнє нашого суспільства" [3, с. 122].

Аналіз минулого, де у традиціях суспільства відбувалось піднесення однієї статі, раси, релігії над іншою й державна політика формувала впливи на підсвідомість населення, де заохочувалось примирення з порушенням прав людини [1, с. 14], дає можливості бачення перспектив у формуванні майбутнього, де створюються умови для рівних можливостей статей у самореалізації.

Реалізація цих можливостей потребує глибинного аналізу і оцінки ролі жінок у розвитку історичних процесів, у розвитку державності. Така оцінка необхідна, тому що старий образ життя, який засновано на забобонах і стереотипах, не може зупинити кризи сучасності: екологічної, економічної, соціальної.

Сучасні жінки продовжують нести подвійне навантаження: жінки працюють більше за чоловіків на робочому місці, отримують меншу платню і ніхто не визнає їх економічний внесок у домашнє господарство.

Поки буде триматися така несправедливість у повсякденному житті, до тих пір буде підтримуватися соціальна і економічна система, в якій відбувається нехтування правами людини, підтримується політика повернення жінок до їхнього традиційного місця (евфемізм - "залежне") - місця у сім'ї.

Необхідна нова парадигма, новий погляд на навколишній світ, з включенням активної ролі жінок у формування нових перспектив для сучасних суспільних процесів.

Бачення фундаментальної трансформації суспільства і перспективи його розвитку спирається на системний аналіз, який дозволяє уявити цілісність всієї історії (доісторичної включно) і цілісність усього людства в єдності його жіночої і чоловічої складової, позначає модель партнерства - яка може стати основною державної моделі управління. Протилежність цьому - модель панування, в основі якої - культ сили і підтримка тотального контролю через страх перед жорсткою ієрархією. Така модель призводить до безправ'я, до правового нігілізму.

Активна участь у суспільних процесах жіночої половини населення трансформує соціальну систему, де сформується нове усвідомлення таких "жіночих" якостей і цінностей, як турбота, співчуття, відмова від насилля, які отримають дійсні пріоритети, що сприятиме формуванню гендерного партнерства. Такий розвиток суспільних змін впливатимуть на вирішення багатьох проблем - від викорінення насилля в сім'ї, до зняття напруги у відносинах між чоловіками і жінками в суспільстві.

Жінка і чоловік - дві половинки людства, і від того, як формуються відносини між ними, залежить, яку форму набудуть усі інші людські відносини [Там само, с. 13].

На нашу