Незважаючи на відносний успіх сучасного фермерства, досвід ФАО показує безрадісну картину майбутнього українського села. Близько 50 % респондентів (як фермери, так і працівники) хотіли, щоб їхні діти виїхали з села. Близько 15 % хотіли, щоб їхні діти залишилися в селі, але займалися бізнесом замість фермерства. Фермерство як майбутня професія дітей планує тільки 24 % селян-фермерів і лише 8 % інших сільських жителів. Українське село знаходиться в небезпеці залишитися без нового покоління фермерів. І не тільки фермерів.

Протягом установлення Української держави на законодавчому та виконавчому рівнях (Верховна Рада, Президент та Кабінет Міністрів України) прийнято низку програм, концепцій і стратегій щодо розвитку соціальної сфери села. Початок законодавчого регулювання соціального розвитку села було покладено Законом України "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві" (зі змінами і доповненнями) від 17 жовтня 1990 р. № 400. Законом визначено, що пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу об'єктивно випливає з виняткової значущості та незамінності вироблюваної продукції сільського господарства в життєдіяльності людини і суспільства, з потреби відродження селянства як господаря землі, носія моралі та національної культури. Високий рівень соціально-економічного розвитку села є основною умовою продовольчого та сировинного забезпечення держави, її економічної незалежності. Установлено, що селу надається перевага порівняно з містом (у розрахунку на душу населення) у спорудженні житла, об'єктів освіти, культури і спорту, охорони здоров'я, побуту, торгівлі, газифікації, водо- і електропостачання, телефонізації, зв'язку, комунальних об'єктів, у послугах радіо і телебачення, забезпечуються рівні з містом умови постачання промисловими та продовольчими товарами, а також рівень медичного, культурного, спортивного, комунально-побутового, транспортного і торговельного обслуговування за науково обґрунтованими нормативами, а також низка пільг щодо осіб, які проживають у сільській місцевості.

Однак необхідного прискорення розвитку АПК та забезпечення належного поліпшення умов життєдіяльності сільського населення та дальшого розвитку соціальної сфери села не відбулося. За період 1991 - 1999 рр. відбувся глибокий занепад виробничої і соціальної сфери села. Виробництво сільськогосподарської продукції зменшилося у 2,1 раза, у т.ч. у сільськогосподарських підприємствах - у 3,4 раза. Такий спад виробництва став загрозливим для гарантування продовольчої безпеки. В умовах зниження платоспроможності населення калорійність середньодобового споживання в розрахунку на одну особу зменшилася у 1999 р. на 29 % проти 1990 р. і становила 2565 ккал, наблизившись до міжнародного критерію з порогу бідності (2500 ккал).

Не було забезпечено належного поліпшення умов життєдіяльності сільського населення і, в результаті, у 2002 р. із 7,8 млн працездатних осіб, які мешкають у сільській місцевості, 1,6 млн були незайняті та безробітні, 1,9 млн - зайняті лише в особистих підсобних господарствах. Майже не зростали реальні доходи селян, головним джерелом сукупного доходу яких залишаються надходження від праці в особистих підсобних господарствах. Практично не відновлювалася діяльність підприємств і закладів сфери обслуговування, припинилося оновлення матеріальної бази соціальної інфраструктури. Усе це негативно позначилося на соціально-демографічній ситуації на селі. Перевищення смертності над народжуваністю досягло 156 тис. чоловік за рік. Майже у 90 % сіл протягом 1998 - 2002 рр. кількість померлих перевищила кількість народжених, в 11 % сіл за цей час не народилося жодної дитини. Зросли темпи обезлюднення сіл, майже у третині з них не самовідтворювалося населення. З 1998 р. по 2002 р. було знято з обліку 178 сільських населених пунктів.

Як однин із важливих заходів аграрної політики було прийнято Указ Президента України "Про першочергові заходи щодо підтримки розвитку соціальної сфери села" від 15 червня 2002 р. № 640/2002, яким затверджено Державну програму розвитку соціальної сфери села на період до 2005 р. (далі - Державна програма).

Метою Державної програми розвитку соціальної сфери села на період до 2005 р. є припинення негативних процесів у соціальній сфері села, досягнення позитивних зрушень у забезпеченні життєдіяльності сільського населення, які стануть основою поліпшення демографічної ситуації і розвитку трудового потенціалу. Визначені Державною програмою завдання повинні бути першим кроком до формування високорозвинутої соціальної інфраструктури на селі як системи підприємств, організацій, установ, що надаватимуть відповідні послуги сільському населенню, та до зростання добробуту селян.

Проте, аналізуючи результати виконання Державної програми розвитку соціальної сфери села на період до 2005 р. Колегія Рахункової палати України, за результатами розгляду матеріалів аналізу державної підтримки розвитку соціальної сфери села, зробила такі невтішні висновки [4; 5]:

Відсутність системної державної підтримки соціально-економічного розвитку села, а також недооцінка органами влади вкладу сільського господарства у розвиток національної економіки та його ролі в соціальній стабільності суспільства спричинили обезлюднення сільської місцевості. За 1995 - 2005 рр. чисельність сільських населених пунктів скоротилася на 302 села.

Безробіття, відсутність мотивації до праці на селі, трудова міграція, бідність, занепад соціальної інфраструктури, знелюднення місцевості призвели до того, що в 2005 р. в Україні науково-обґрунтовані норми споживання основних продуктів харчування на одну особу були забезпечені по молоку і молокопродуктах лише на 59,4 %, м'ясу і м'ясопродуктах - 48,8, яйцях - 82, овочах - 76 і фруктах - на 43,1