У цілому, інтереси вітчизняних науковців при дослідженні процесів і механізмів формування образу держави фокусуються на міжнародному аспекті проблеми. Іншими словами, образ (імідж) країни розглядається передусім як складова зовнішньополітичної державної стратегії. Однак, враховуючи неструктурованість і незбалансованість внутрішнього геосимволічного простору України, стихійність та непередбаченість його формування, відсутність цілісного образу країни в масових уявленнях населення різних регіонів тощо, уваги з боку фахівців потребує й питання внутрішнього територіального брендингу. Адже конструювання цілісного позитивного образу країни неможливе без урахування регіональної геокультурної специфіки, виявлення символічного капіталу територій і формування їх образу в загальнодержавному контексті.

Мета даної роботи полягає у визначенні засад формування регіонального образу та його особливостей як фактора державного будівництва в Україні.

При дослідженні природи регіонального образу та визначенні його державотворчого потенціалу необхідно пам'ятати: місце регіону на геосимволічній карті країни зумовлюється не тільки його роллю в економічному та соціально-політичному житті країни, але й внеском у формування загального культурного образу держави та вагою символічного капіталу.

Виходячи з цього, процес формування регіонального образу пропонуємо розглядати у межах моделі, яка включає три рівні. На першому (локальному) - формується автообраз регіону. На другому (загальнодержавному) - регіони перетворюються на суб'єкти символічного домінування та використовують свій іміджевий ресурс у конкурентній боротьбі за право визначати державотворчі стратегії країни в цілому. Третій (міжнародний) рівень надає можливість регіону виступати на зовнішньому полі і в якості самостійної символічної домінанти, і в ролі об'єкта, що цілком підпорядкований стратегії позиціонування країни у світі.

У запропонованій схемі базовим та визначальним є нижчий (локальний) рівень, де головним суб'єктом формування регіонального образу виступає індивід.

Механізм формування уявлень про свій "регіональний дім" базується на процесі ідентифікації людини через символічне знакове засвоєння навколишнього просторового середовища. При цьому масштаб території, яку людина намагається семантично структурувати, може варіюватися від планетарного виміру до малого поселення сільського типу. У свою чергу, це позначається і на різних рівнях індивідуальної просторової ідентифікації: глобальному ("громадянином світу"), цивілізаційному ("європеєць"), державному ("громадянин України"), регіональному ("кримчанин", "галичанин") та локальному ("севастополець", "львів'янин").

Однак у цілому, незважаючи на фактор глобалізації, який сприяє поширенню процесів уніфікації, сучасна людина все ще не спроможна вийти за межі звичної ієрархізованої системи координат. Просторове самоусвідомлення індивіда завжди відбувається в контексті конкретизованих опозицій "свій - чужий", "Схід - Захід", "Південь - Північ", "центр - периферія", "малий - великій" тощо. При цьому людина завжди буде прагнути до локалізації свого просторового існування через зменшення територіальних масштабів ідентифікації.

Не є винятком з даного правила і сучасна Україна. Так, за даними дослідження Соціологічної служби Центру Разумкова, локальна ідентичність, тобто прив'язка до місця проживання, до малої батьківщини, характерна для 44 % громадян України, а рівень загальноукраїнської ідентичності зменшується із Заходу на Схід до Півдня (від 40 до 26 %) [5, с. 3]. Однак, на відміну від більшості європейських країн, де наявність територіальних відмінностей спричинена історичними, етнічними, релігійними, геокультурними та геополітичними чинниками, в Україні відзначається їх чітко окреслена географічна локалізація. У результаті того, що існуючі в Україні субкультури акумулюють історичний досвід територій, в українському суспільстві сформувалися та конкурують різні бачення моделі державотворення.

Таким чином, криза громадянської ідентичності позначається на структурі геосимволічного простору України. Але водночас притаманні йому хаотичність, фрагментарність, асиметричність, домінування локальних характеристик створюють підґрунтя для безконтрольного і безвідповідального використання регіональних образів та міфів як матеріалу для політичних спекуляцій, що гальмує процеси становлення політичної нації в Україні.

З метою подолання деструктивних наслідків об'єктивно існуючої геокультурної специфіки різних регіонів України варто з'ясувати сутність і природу формування масових регіональних уявлень.

Регіон завжди виступає носієм певного образу в масовій свідомості своїх суб'єктів. Як складне та багатогранне явище образ регіону має подвійну природу. Поряд зі стійкими традиційними елементами, що є універсальними, багатозначущими в амплітуді подальших культурно-історичних інтерпретацій [4, с. 152 - 154], він містить нестійкі, периферійні за значущістю компоненти, які діахронно змінюються залежно від ситуативного контексту.

Фактор регіональної субкультурності України дає підстави розглянути проблему становлення та формування територіальних образів у ракурсі відтворення геокультурної та символічної індивідуальності регіону, яке відбувається через механізми символічного взаємообміну. Останні включають вбирання (засвоєння) одних та відштовхування інших (принципово чужих, а можливо, і руйнівних) символів, знаків і культурних зразків. Це стосується і проблеми взаємодії офіційної культурної політики, яка визначає зміст і критерії організації державної символосфери, та історично сформованої місцевої автохтонної культурної системи.

З особливою гостротою відмінність цих культурних потоків відчувається в добу системних змін. Процеси державотворення в пострадянській Україні викликали не тільки необхідність у створенні якісно нової системи державного управління, формуванні ринкових економічних підвалин, затвердженні нових соціально-політичних пріоритетів та ідейних орієнтирів, але й потребу в їх відповідному символічному забезпеченні.

Слід відзначити, що в підходах до вирішення означеної проблеми, вирішення якої було покладено на гуманітарну політику держави, в багатьох пострадянських країнах досі домінує прикладний аспект. Він проявляється у спробах адміністративного керівництва процесами формування нового культурно-символічного поля в цілому, у міфологізації національної історії, в пошуках історіософських засад для моделювання національної культурної ідеї та