У процесі реалізації функцій держави беруть участь різні елементи (у т.ч. й недержавного характеру), до яких з повною підставою можна віднести окремих громадян, громадські організації, політичні партії, релігійні конфесії та ін. Поняття державного апарату, у зв'язку із цим, представляється більш вузьким, оскільки до нього включається тільки спеціально створювані для управлінської діяльності державні органи, які не в змозі вирішити весь комплекс проблемних питань, що поставлені перед сучасною державою. Діяльність державного апарату спрямована на розробку і прийняття загальнообов'язкових правил поведінки (юридичних норм), використання їх у процесі соціально-політичної регуляції, забезпечення ефективності системи юридичних гарантій і санкцій.

Частина державного апарату представлена державною (невоєнною та невоєнізованою владно-державною, владно-адміністративною, владно-управлінською, адміністративно-державною) бюрократією, а інша частина - військовими та воєнізованими державними установами [5, c. 646]. Перші складаються з невоєнних і невоєнізованих державних службовців або чиновників (у широкому змісті цього слово), другі ж - з військовослужбовців і воєнізованих державних службовців. І ті, і інші забезпечують виконання органами державної влади властивих їм владно-державних функцій (у т.ч., прийняття та виконання ними загальнозначущих і загальнообов'язкових рішень), мають для цього відповідні права та обов'язки або відносно інших держав, або відносно громадян або підданих власної держави. Але якщо перші роблять це без застосування або погрози застосування фізичної сили та озброєння, за допомогою інших коштів, то другі якщо буде потреба мають право і зобов'язані робити це за допомогою застосування або погрози застосування фізичної сили та відповідного озброєння. Якщо останні забезпечують виконання владно-державних функцій переважно у військовій і воєнізованій сфері, то перші - в усіх інших сферах владно-державної діяльності та владно-державних відносинах [4, c. 186 - 190].

Пенітенціарні (кримінально-виконавчі) установи, міліція, органи безпеки, збройні сили та інші схожі установи - прихильники традиційного розуміння механізму держави - у широкому змісті майже одностайно відносять до його складової частини, так званого матеріального придатку. В історії нашої держави матеріальним придаткам нерідко приділялася дійсно визначальна, вирішальна роль у державному механізмі. Вони відігравали свою специфічну та немаловажну роль у здійсненні завдань і функцій держави. І, якщо брати до уваги ці позиції, то існують усі підстави для виділення таких матеріальних придатків у складову частину механізму держави. Ця точка зору, мабуть, вірна, але ніяк ні для правової держави, а для держави тоталітарної (поліцейської). У державі такого роду матеріальні придатки відіграють дійсно вирішальну роль. В умовах тоталітарного режиму держава повністю підкоряє собі суспільство. Права та свободи індивідів є вторинними стосовно державних інтересів. В основі тоталітарного режиму полягає єдина державна ідеологія, що нав'язується насильно всьому суспільству. Управління економікою здійснюється за допомогою адміністративно-командної системи, передбачається практично повна монополія держави в питаннях планування та управління процесом економічного розвитку. При цьому державному плану надається директивний (безперечний) характер, загальнообов'язковий для всіх суб'єктів соціально-правових відносин у сфері економіки. Прерогативою стосовно інших видів і форм власності володіє державна власність. Держава розглядається як орган, що робить право, а поняття право та закон ототожнюються. При цьому в багатьох випадках (зокрема, коли цього вимагає "державна доцільність") держава може ігнорувати встановлений нею ж закон. Вирішальна роль подібних органів підсилює всіляке втручання держави в суспільне та приватне життя, що, як ми вже відзначали, є одним з основних ознак тоталітарної (поліцейської) держави. Установи і органи, що виконують кримінальні покарання, як і їхні складові елементи, відносяться до соціальних систем. Кожна з більших соціальних систем також утворена із сукупності самостійних підсистем, що функціонують із єдиною метою. Залежно від того, в якому зв'язку вони розглядаються, "ціле стає частиною більше загального та складного цілого, в яке воно входить, а частина стає цілим для тих частин, з яких сама утворена" [1, c. 9]. Найбільш загальне та досить чітке визначення системи таке: система є сукупністю елементів, що утворюють єдине ціле, і взаємодіючих один з одним, а також з навколишнім середовищем [16, c. 24]. На відміну від керованих систем (де програму впливу одержують ззовні), суспільство - система, в якій процеси управління та регулювання протікають природно та обумовлюються органами, факторами, механізмами, внутрішньо властивими самій системі суспільства. Важливо, що необхідною умовою для неї є наявність не менш двох елементів, певним чином взаємозалежних, упорядкованих і взаємодіючих один з одним, і внаслідок цього складається єдине ціле, що має властиві тільки даній системі ознаки. Якісна своєрідність елементів і специфіка їхнього зв'язку обумовлюють утворення конкретної системи (наприклад, машина або колектив людей). У першому випадку вона механічна, у другому - соціальна. Кожна з них, маючи ознаки системи, відрізняється від іншої системними ознаками [17, c. 4].

У соціальних системах специфіка цих ознак припускає послідовне застосування положень науки управління. У ній існує принцип ієрархії систем. "Сполучення принципу ієрархічності управління із принципом зворотного зв'язку, - підкреслює академік А. Берг - надає системам управління властивість стабільності, що полягає в тому, що система автоматично знаходить оптимальні стани при досить широкому колі змін зовнішнього облаштування" [3, c. 498].

Ієрархічність припускає точне визначення компетенції та функцій управлінських ланок. Без цього організована система не зможе діяти чітко й цілеспрямовано.

Соціальна система